Читати книгу - "Жовтий князь"

– Це ж Лук’ян, що голосує «за»! Дивіться, рука піднята!

Приглянулися всі і ствердили:

– Він, він сам і ніхто другий.

Задубіла правиця мертвого, піднявшися високо з-під свіжого снігу.

– Значить, голосує! – озвався першим селянин; не до веселості було і ніхто про це слова більше не вимовив.

Ледве всміхнулись.

– Прибрати б його, – заговорив дядько, що згадав про стежку на той світ.

Інші огірчено відказали:

– Так і самі падати будемо! Духу нема. Скажем, хай підвода сюди прийде.

Верталися мовчки в село; вже підходили близько до крайніх хат, коли враз – від степу тупіт…

Хтось крізь завію поспішав за ними. Аж здригнувся Мирон Данилович із несподіванки, бо подумав, що то біжить шаленець.

– Підождіть, люди! – позвав хтось, наближаючись, і побачили всі зовсім невідомого.

– Підождіть, хочу спитати, чи з млина борошно дають. Вам ближче, – я нетутешній, з приселка Ситнягів…

– Борошно? Ждіть: як зайці кукурікнуть, то приходьте з двома мішками!

– Скоріш пісок на цеглині вродить.

– У крука легше випросити…

Дядьки, зачеплені при згадці про млин і борошно, врізали, що думають, і знов заніміли: дивляться на ситнягівця докірливо, мовляв, здитинів, чи що.

– А-а! Так і досі не дають, – простакувато протяг прибулий: чолов’яга з різкими і відхиленими рисами небритого обличчя, – він в низькій шапці і в ватянці, весь біло обпорошений. – Я чув, багато хто збирається завтра туди.

– Даром збираються!

– Хіба що ноги позичені.

– З шилом по медок…

Чолов’яга огризнувся:

– А хоч би з шилом! Когось на млині торкнути в бік, враз би борошно висипав.

– Їх торкнеш!

– Там з гвинтівками і лозиняками.

– Стріляють і в шию дають такої крупчатки, що сніг їси…

– Як багато збереться, мурав’ї ведмедя женуть.

– Е, так то ведмедя. В нього мало кігтів, коли мурашок сила тьменна. А тут же чорт, а не ведмідь.

Мирон Данилович плекав потайну думку: що в грабіжників треба вирвати свій хліб, та – як? Хіба збереться хмара людей, то чимало вскочить до млина. Всім винести борошна і зразу ж сховати. Він сказав:

– Насунути громадою, тільки серед ночі, і можна взяти млин.

– Серед ночі? – питає прибулий. – Рано вдосвіта теж можна.

– Не знаю, чи можна, – вагається Мирон Данилович.

Дядьки відходили, кожен на свій куток.

Прибулий сказав до Катранника:

– З вами пройду через вулицю…

На пустельному перехрестку заговорив суворо, ніби наказуючи:

– Завтра зарання з нашого села підуть на млин, бо все одно – смерть. Нехай пристануть ваші. Кажіть кожному, хто певний!

Викрикнув і пішов під завію.

Йому дуже зрадів Мирон Данилович: от рішучий чоловік! – якби так спочатку. Бо вже люди – як мухи, спромоги нема. А вранці негаразд: почнуть стріляти вартові, всіх видно. Вночі ж темрява криє; а хто підніметься? – я по картоплю йшов, і то перед світом.

Хуртовина погустішала. Сніжини підлітають до вікон і спиняються, мов шукаючи входу в житло, але, не відкривши, покружляють, поколиваються, полетять набік і вверх, до стріхи. Віддаленіли знов через незміренний простір: десь на рівнину падати і спинятися назавжди.

Нові сипнуть; потчуть на білих верстатах, поставлених між небом і землею. Множиться літ і множиться, ніби ниті, що розсипані, легко рушають численністю, навіть бунтуються – б’ють, як із жмень, прямо і на сторони. І несуть чисту завісу, якою окривають хати.

Ось – свій двір і двері; рештки саду, схожі на примари. Мирон Данилович підійшов до могилок: обидві світлі під димучою завісою; впокійні і ненаші. Дві істоти взято, найрідніші йому, кров’ю зв’язані: мати його і син, – в низці скорбного життя, з минувшин і до будучини, куди нитка первісткова пропала. Близько домують рідні – один крок до них, але страшна і найнеприступиміша в світі межа відділяє. За нею вони незбагненно далекі!.. Ні сказати їм слово, вістку даючи, ні від них почути, – стіна незрима стоїть, і ніхто не пройде крізь неї, не прогляне з мовою привітів, між найдорожчими. І гляди, поруч двох могилок стануть нові. Хоч би хоронити було кому.

Треба вранці йти війною на млин. Бо кволо сидіти – могилки множити. Будь отут дружина, заборонить речами і плачем; побоїться. А брат Прокіп сказав правду! – хижак на цепу в диявола, кидаючись, мчить і розриває всіх підряд.

В хату зайшов Мирон Данилович; пустка холодна. Пожувавши малясників, приліг, бо – ніби кістками розбитий.

Відпочинув і взяв сокиру: зрубати вербичку біля глинища. Робота забарна. Дерево промерзло, а сніг сліпить слабого дроворуба.

Пора сходити по остачу картоплі, закопану в кагаті; а от, замісто цього – похід на млин. Можна і післязавтра вирити запас.

Вихряться сніжинки вкруг і женуть, подібно як думки; все вколо біди. Чого захожани чужі стали мучити кожного, гарбаючи хліб собі! – від всіх, кого вимордовують. То ж наш хліб і самі повинні взяти, коли з дітьми гинемо. Кому сказати про млин? Пощастить – дякуватимуть, а ні – прокленуть. Гляди, зостався в родині батько: держить при житті дітей і жінок; пропав він – сім’я теж, себто: я вб’ю їх. Ні, піду сам, а другим хай скажуть ті, що пізній збір надумали і вранці видний – для розстрілів. Вночі півсонну сторожу легше обпасти і ховатися з ношею легше. Лихо жде, але йти треба…

Мирон Данилович порубав гілля і в сіни відніс; потім, пересікши стовбурець, упрігся в шворки і перетягнув колоди. Полежав, болісно дихаючи. Зварив трохи пшоняного супу – рідкого, аж синюватого.

15

Починало бліднути крайнебо; вже люди виходили з Кленоточі – їх більше, ніж сподівався Мирон Данилович. «Чутка обійшла через довірених!» – подумав він. Простували дорогою, потім звернули в занесений і неходжений степ: здоровіші протоптували стежку через сніг, який під повівом потеплілого передсвітанку злягався, тримаючи рівні сліди. В кожного костурець або кілок, вихоплений з недопаленого тину, і також – мішок чи торбина. Два дядьки, за якими ступав Катранник, почали притишений розбір:

– Одна смерть, хоч і смирно дихати!

– Це сліпі в колисках бачать…

– Хліб пріє на зсипках і згнива: просто в грязі, під дірявим брезентом.

– Не ціпків треба, а чогось другого, бо ні прілої зернини так не дадуть.

– Всі зуби виставлять. Якби нас більше, – сусідські обіцялись…

– Будуть! Підняли ж нас. Треба швидко впоратись: гуртом, як один. Набрати і зразу розбігтись нарізно.

– А що якби з сім’ями, з дітьми опухлими поїхали і стали в сніг під Москвою, не відходили, поки не оддадуть наш хліб, для маленьких! – поможеться чи ні?

– Кому ж поможеться, коли звеліли наших не пускати в Росію;