Читати книгу - "Урогiнекологiчний Роман, Тетяна Олiйник"

Дівчину явно збентежила така заява. Вона підвелася з крісла та вдягнулася.

– Вікторе Михайловичу, скільки я винна вам за лікування?

– Нічого.

– Як це? Зачекайте... Невже Едуард Семенович заплатив за мене?

– Ні, ну що ви, він надто практичний, щоб платити за чужі помилки.

– Невже Марк?

Віктор Михайлович прокашлявся:

– Ну, можна й так сказати.

Вона із сумнівом подивилася на чоловіка.

– Тобто як це? Ось просто так узяв й сам заплатив? Зовсім не схоже на нього. Мені він сказав, що не збирається оплачувати мої «загули».

– Гм... я не повинен говорити про це, але... Я теж не чекав, що все так обернеться.

– Ви про що? – насторожилася Лана.

Лікар забарився, потім сміливо подивився в її очі та прямо відповів:

– Марк попросив переконати вас, що в усьому, що трапилося, ваша вина. Каюся! Тоді я ще не знав вас та вирішив, що ви одна з його незліченних пасій, тому не надав особливого значення. Він хотів, щоб я взяв з вас гроші за його лікування теж.

Лікар помітив, як очі дівчини наповнилися сльозами.

– Щ-що? – переривчастим голосом вимовила вона.

– Вибачте мене, заради Бога! – щиро каявся чоловік. – Потім я роздивився вас краще та зрозумів, яку помилку зробив. Але я все виправив!

Вона недовірливо гмикнула, витираючи гіркі сльози образи.

– Я зателефонував Марку й сказав, що ваше лікування закінчено і тепер він винен мені кругленьку суму за вас обох.

– І що ж, ви думаєте, він заплатить?

– Куди він подінеться! Постійний клієнт. А якщо не заплатить, то більше ніколи не зможе до мене звернутися.

Лана витерла сльози тильним боком долоні, не знаючи, як реагувати на таку відвертість.

– Лано, від усього серця прошу у вас вибачення! Я сказав вам надто багато того, про що мусив мовчати. Сподіваюся, це послужить мені виправданням.

Вона кивнула, не піднімаючи очей:

– Дякую, що стосовно всього мене просвітили. Тільки шкода, що надто пізно.

– Лано, я щиро бажаю вам щастя! – очі лікаря виражали такі біль та каяття, що вона не могла більше сердитися. Зрештою, не він зрадив її, а Марк.

– Прощавайте, Вікторе Михайловичу! І дякую вам за все!

Вона вже взялася за ручку дверей, збираючись іти, але лікар зупинив її.

– Зачекайте, Лано!

Вона обернулася.

– Якщо колись вам знадобиться допомога, я завжди до ваших послуг, абсолютно безкоштовно.

Вона посміхнулася на прощання, чим зняла камінь з його душі.

У коридорі на неї чекав Едуард Семенович. Він підхопив під лікоть майбутню наречену й під пильними поглядами знайомих пацієнтів вивів на вулицю.

– Мила Лано, пропоную випити по чашечці кави.

– Ой, у мене сьогодні стільки справ! Довідки для посольства збираю.

– От і чудово! А чашечка кави багато часу не забере, зате дасть нам змогу обговорити деякі питання, – повчально промовив він.

Лана погодилася, хоча в голові досі прокручувала розмову з лікарем.

Вони облюбували кав’ярню, розташовану неподалік від клініки. Лана з насолодою вдихала аромат свіжозвареної кави та спостерігала за перехожими. Ранкове життя столиці вирувало: пішоходи поспішали у своїх справах, автівки на дорогах обганяли одна одну, створюючи затори. Дивно було спостерігати всю цю метушню зі сторони, адже раніше Лана була безпосереднім учасником цього процесу. А тепер усе змінилося. Вона могла невимушено смакувати каву, сидячи в зручних джинсах, та зі співчуттям поглядати на людей у ділових костюмах, змушених дотримуватися офісного дрес-коду. Тепер вона не одна з них. Більше їй не потрібно рано вставати й поспішати на роботу. Відтепер життя її зміниться раз і назавжди.

– Чим плануєте зайнятися сьогодні, моя мила? – поцікавився Едуард Семенович.

– Поїду в банк за випискою для візи.

– А потім?

– Зроблю копії документів.

– Ну а після того? – допитувався чоловік.

Лана знизала плечима:

– Поки що не знаю.

– Люба, гадаю, мені час познайомитися з вашою матір’ю.

– Що? Навіщо це? – жахнулася дівчина. Перспектива представити підстаркуватого нареченого матусі налякала її.

– А як же без цього?! – щиро здивувався Едуард. – Я забираю вас в іншу країну. Ваша мама мусить знати, з ким та куди ви їдете! І потім, це гарантує серйозність моїх намірів.

Старий мав рацію.

– Про це я якось не подумала, – зізналася вона. – Усе сталося так швидко... І стільки всього трапилося останнім часом...

– Зате я подумав за вас, – усміхнувся Едуард Семенович та поклав долоню на її руку. – Телефонуйте мамі й домовтеся про зустріч.

– Так і зроблю.

– І ще. Вам як моїй майбутній нареченій належить обручка. За всіма правилами я мав подарувати її на знак своїх намірів. Але оскільки не був упевнений, чи погодитеся ви, то не став поспішати. Тому зараз ми зайдемо в ЦУМ, там є ювелірний відділ, та підберемо вам відповідний розмір.

– Ой! – злякалася Лана, і її очі розширилися. – Навіщо ж так квапити події?

– Ви, мабуть, не так мене зрозуміли, – пояснив Едуард. – Я маю на увазі не обручку, а… як би це пояснити... каблучку для заручин.

– У цьому немає жодної потреби, – зніяковіла вона.

– Ні, моя мила, тут я з вами не погоджуся. Не можу ж я з’явитися перед вашою матір’ю як наречений, який навіть на каблучку не витратився для своєї молодої обраниці?!

– Зрозуміло! Стара школа! – усміхнулася дівчина.

Едуард запропонував ïï руку.

Продавчиня ювелірного відділу центрального універмагу столиці запропонувала моделі каблучок потрібного розміру на прохання вимогливого клієнта. Пильно розглядаючи під світлом лампи одну з них, Едуард Семенович поцікавився:

– А сертифікат автентичності на камені у вас є?

– Звичайно! Усю нашу продукцію виробляють виключно ювелірні заводи, й вироби сертифіковані за всіма правилами. Бажаєте поглянути?