Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — А давайте грати дівчата проти хлопців і на бажання, — запропонував Павло.

  Ми погодилися, так було цікавіше. Але було одне “але” — Віра не зовсім вміла грати, та ще й з хлопцями. Вона більше фліртувала, і її було легко надурити. Як логічне завершення такої гри, ми програли, хоча я намагалася боротися до останнього.

  — Ну і яке у вас буде бажання? — фліртуючи, запитала Віра у хлопців.

  В повітрі підвисла пауза. Хлопці сиділи, думали, що ж такого небанального нам придумати. Кукурікати, гавкати, поцілувати — це здавалося вже якось по-дитячому. Ми сиділи з завмиранням серця, чекали, що ж вони побажають такого романтичного, як мені здавалося.

  — А давайте будемо дівок топити! — зненацька бовкнув Павло.

  — Давайте! — радісно зойкнув Данило.

  Він підскочив із місця, схопив мене на руки. В той момент я почала верещати, намагаючись пояснити, що не вмію плавати. Але Данило був у такому стані куражу, що він мене зовсім не чув. Зі мною на руках він стрибнув у річку. Останнє, що я пам’ятаю з того дня на річці, це те, що вже під водою він за інерцією відпустив мене з рук і почав плисти в інший бік. Я почала занурюватися на дно. Сказати, що мені було страшно, — це майже нічого не сказати. За одну мить мені здалося, що це остання хвилина мого життя. Так страшно мені ще ніколи не було.

  Коли Павло побачив, що Данило винирнув сам, а мене не було, не думаючи, стрибнув за мною. Власне, Павло мене в той день врятував, подарував друге життя. Він витяг мене на берег, і вони почали мене відкачувати. Коли я прийшла до тями, то побачила, як наді мною плакала Віра, а переляканий Данило та Павло робили мені штучне дихання. Трохи прийшовши до тями, я сказала:

  — Хто мене врятував, той зобов’язаний одружитися.

  — О, вже жартуєш, це добрий знак, — крізь сльози промовила Віра.

  — Що, не вдалося мене позбутися? — повернулася я до Данила й запитала його.

  — Ти що, я не хотів тебе позбутися! Вибач мені, будь ласка, я по інерції тебе відпустив. Я не знав, що ти не вмієш плавати, — почав він виправдовуватись і просити в мене пробачення. Данило в той час обіймав мої долоні й цілував їх.

  — Так про таке треба питати перед тим, як кидати в воду, а не після того.

  — Вибач мені, будь ласка, — продовжував просити вибачення Данило, тримаючи мене за руку. — Я зроблю для тебе все, що ти побажаєш. Вибач, я не знав.

  — Я подумаю, ввечері тобі скажу. Ні, вечора, мабуть, не буде. Я дуже втомилася. Хочу додому та спати. Сподіваюсь забути це жахіття, і вас прошу не нагадувати мені про це.

  Всі ще трохи посиділи зі мною, поки я остаточно не прийшла до тями. Потім ми поїхали додому. Дорогою я мовчала, роздумуючи: “Як так відбувається в житті? Одна людина бовкнула дурницю, інша людина ту дурницю зробила, не думаючи, а третя людина ледь не померла від цієї дурниці.” Я розуміла, що він автоматично, рефлекторно мене кинув і почав випливати, думаючи про себе, не знаючи, чи вмію я плавати. 

  Мене долали думки: “А якби ще кілька секунд? Чи встигли б вони мене відкачати, чи ні? І що далі? І це все — моє життя могло закінчитися сьогодні. Оце так тупо. Вступати в інститут, стільки перестраждати іспитів у школі та при вступі й померти. Ні, ще зарано, значить, для чогось мене ще залишили на цьому світі, значить, я повинна зробити щось видатне для світу. Але що? Як зрозуміти? Як я зрозумію, що саме повинна зробити? Ладно, з часом, сподіваюсь, зрозумію. Хм... А що мені тепер робити з Данилом? Я і сердитися на нього не вмію, але треба щось придумати, бо просто так таке залишати не можна.”

  Коли Данило підвіз мене додому, я повідомила його, що ввечері не вийду, бо дуже втомилася. Хай і він відпочине й подумає над своєю поведінкою.

  Так мені хотілося відпочити та нікого не бачити. Хотілося подумати, як жити далі, і чи потрібен мені Данило взагалі. Думки про те, що він ще може вчинити під час наших стосунків, лякали мене. Ввечері, перед виходом на прогулянки, до мене зайшла Віра з надією, що я передумаю і вийду.

  — Ти чого вдома сьогодні залишаєшся? — почала розпитувати Віра.

  — А ти що, не розумієш?

  — Ти маєш на увазі те, що сьогодні сталося? — перепитала Віра.

  — Так, а цього що, замало? Ти що не розумієш, що я сьогодні могла померти? Що б ви тоді робили? Як би це пояснили? — почала обурюватись я. — Залиш мене, я хочу побути сама.

  — Так, а я тут до чого? Не я ж тебе кидала. Чого ти на мене кричиш?

  — Я не кричу, я намагаюся тобі пояснити. Винні всі. Я з себе вину не знімаю — могла зупинити це. Взагалі, залиш мене, приходь завтра. Якщо той ввечері буде, скажеш йому, що я зла на нього.

  — Добре, я так зрозуміла, що тебе переконати неможливо. Я пішла, бувай.

  — Ти правильно зрозуміла. Бувай.

  Віра пішла. Думок було багато, але я була дуже втомлена. Я постелила ліжко і лягла спати.

  Ранок був як зазвичай, але я відчувала себе трохи не на своєму місці. Думки були дуже далеко. По обіді я сиділа в саду та читала книгу. До мене прийшла Віра.

  — Привіт! — звернулася вона до мене.