Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Привіт! — відповіла я. — Що ви там вчора нагулялися?

  — Так, погуляли трохи. Все як зазвичай.

  — А Данило виходив з вами? — продовжувала запитувати я.

  — Ні, його не було.

  — Так чого я, власне, прийшла до тебе. Вийди зараз за двір.

  — Не хочу. Що мені там робити?

  — Та пішли, вийдемо за двір. Там хтось під'їжджав до двору, коли я йшла до тебе.

  — Ладно, ходімо подивимося, хто там їздить за двором. 

  Ми вийшли за двір. Я не могла повірити своїм очам — стояв Данило з величезним букетом троянд. Як тільки він мене побачив, почав йти назустріч.

  — Привіт, моя зеленоока принцеса, — сказав він, підходячи впритул до мене та поцілував мене. — Це тобі, — сказав і вручив мені троянди. — Вибач мені, будь ласка, за те, що я був такий йолоп. Зробив не подумавши.

  — Привіт, — привіталася я, а в очах почали з'являтися сльози.

  — Леля, такий букет троянд мені ніхто ще не дарував. Які вони чудові! — з захопленням промовила Віра.

  — Так, тебе, Віро, ніхто і не топив, — відповіла я.

  — Леля, вибач мені, будь ласка, — перебив нашу розмову Данило. — Що мені зробити, щоб ти мене пробачила?

  — Ось скажи мені, як я можу на тебе ображатися після такого сюрпризу? А почекай, де ти їх взяв? Сподіваюсь, не на клумбі у сусіда?

  — Ні, ти що! Як ти могла таке про мене подумати? Для своєї королеви я з самого ранку їздив у квітковий магазин, щоб порадувати тебе.

  — Дякую за квіти, вони неймовірні.

  — Будь ласка. Скажи, що ще зробити, щоб ти мене пробачила.

  — Я ще подумаю, ввечері побалакаємо, — вже посміхаючись, сказала я. — Мені вже час йти, багато справ ще треба встигнути до вечора зробити. Давай, пока, до вечора.

  Я поцілувала Данила в щічку, розвернулась і пішла. Віра пішла зі мною. У дворі нас зустріла бабуся.

   — Леля, а що це таке? Звідки такі квіти? — здивовано запитала вона.

  — Це квіти.

   — Я бачу, що квіти, а хто подарував? Ти ще мала для таких подарунків.

  — Це мені хлопець подарував.

  — Хлопець? А що він вже натворив? Чи що хоче від тебе?

  — Та, бабусю, це Данило мені подарував. Звідки я знаю, що він хоче від мене. Просто подарував, та й усе.

  — А, Данило. Ну, він наче серйозний хлопець. Батьки в нього хороші. Ну ти дивись, не балуйся там з ним.

  — Добре, добре. Я тільки поставлю квіти, а потім вийду тобі допомагати, — сказала я і побігла в хату, щоб поставити квіти у вазу.

  Я була неймовірно щаслива від подарунка. Це були перші мої квіти, які купили для мене, а не зірвали десь по дорозі, як того року Максим. Я вже майже перестала злитися на вчорашній випадок на річці. “Та, дивно, чому я минулого року навіть чути не хотіла про Данила, була якась захоплена Максимом. А воно он як вийшло. Данило набагато романтичніший, він краще цілується. А може, якби ми того року почали зустрічатися, все було б інакше. Ех, яке цікаве та непередбачуване життя. Я майже як героїня з книг”, — від цих думок мій настрій ще більше покращився, і я почала посміхатися сама до себе.

  Ввечері я так і не придумала для Данила ніякого покарання. Мені було так добре від його сюрпризу, що я його пробачила просто так.

  Літо добігало кінця. Вже треба було починати потроху збиратися до навчального року. У мене й Данила він був новий, на новому місці. Але єдине, що мене заспокоювало, — це те, що ми будемо навчатися в одному місті. Шансів на продовження стосунків здавалося більше, ніж якби ми жили в різних містах. Але був ще один нюанс. Я вже знала, де буду жити. Бо коли складала екзамени, заразом знайшла квартиру. Правда, ще якась сусідка в мене буде, ну то таке. Сподіваюся, що вона буде нормальною дівчиною, якось домовимося. А ось Данило ще не знав, де буде жити. Квартиру винаймати він не планував, а кімнату в гуртожитку ще не призначили. 

  Цього літа так не хотілося, щоб воно закінчувалося. Хотілося продовжити його до нескінченності. Бо поруч був хлопець, з яким було добре. І я дуже боялася навіть думати про те: “А що буде далі? Що буде, як ми будемо навчатися в нових навчальних закладах? Раптом щось піде не так, як зараз?”

  Наш останній вечір у селі був таким же неймовірним, як і зазвичай. Ми гуляли самі, без інших друзів, тому що нам хотілося насолоджуватися спілкуванням один з одним без сторонніх. Ми вже майже годину стояли біля мого двору і ніяк не могли сказати те останнє “пока” цього літа.

   — Моя зеленоока принцеса, мабуть, час все ж розходитись по домівках, — сказав Данило.

  — Я так не хочу... Мені так добре з тобою, — промовила я крізь сльози.

  Данило міцно обіймав мене, притиснувши до себе. Я навіть чула, як калаталося його серце.

  — Не плач. Я ж не помираю. Ми з тобою зустрінемось у місті. Ти ж залишила мені свою адресу та домашній номер телефону. Я тебе обов'язково знайду. Я ж ніколи тобі не брехав.