Читати книгу - "Пацієнт, Трюде Тейге"

Карстен цього разу не сварив.

— Коли ти там була?

— Приблизно три тижні тому. Коли Йоран, тобто Аллан, звернувся до мене по допомогу, — відповіла Кайса й додала, так ніби це могло бути вибаченням за її вчинок: — Я позичила ключа в однієї жінки, яка колись працювала в санаторії.

-- І?

— Доки я там нишпорила, над’їхали Маріанне Вінтер і Фруде Ульсен.

— Ти з ними розмовляла?

— Ні, я… ну… я заховалася.

— Що??? Як це на тебе схоже! Я… — Карстен кілька секунд стурбовано дивився на неї. — Гаразд, і що далі?

— Вони прибирали. Бо ж там має бути притулок для біженців…

— Це узгоджується з тим, що сказала Маріанне.

— Але чогось не поділили, вони сварилися.

— Про що?

— Не знаю… Здавалося, ніби про те, що — викидати, а що — ні. Може, знищували якісь медикаменти? Вони щось спалювали на задвір’ї у бочці.

— Цілком могли позбуватися чогось. Складається враження, ніби дуже квапилися з тим прибиранням, — завважив Карстен.

— Якось пов’язуєш зі зникненням Юлії?

— Та ні… не бачу підстав для підозр. Однак думаю приглянутися до їхньої діяльності ближче.

41

Кайса ніколи не бувала в Дікемарку, їй подумалося, що колись тут мало бути дуже гарно. Тепер більшість відділень закрилися, будівлі занедбані. Від пишних клумб і рабаток, про які начиталася на інтернет-сторінці музею, і сліду не залишилося. Вона звернула до головного входу на територію лікарні, де в давні часи були величезні ворота. Просто перед нею стояла рожева будівля з табличкою «Адміністративний корпус».

Перед рожевим будинком дорога розгалужувалася. На моріжку стирчав штатив з пронумерованими вказівниками, показував шлях до корпусів по правий бік території: «Панорама», «Палац», «Даґалі», «Борген», «Монастир», «Лієн» і «Ґранлі».

Кайса вирішила звернути ліворуч. Тут теж стояли вказівники: «Вардосен», «Пансіонат», «Профілакторій І» і «Бйоркелі».

Будівлі пофарбовані в ніжні кольори, пастельні відтінки білого, жовтого, рожевого й бежевого. Юґендстиль, склепінчасті вікна, гратчасті шибки. Фарба й штукатурка облущилися, сходи й зовнішні підвіконня поросли мохом. Подекуди розбиті вікна забили фанерою, решта зяяли чорними дірами. Моріжки поміж будинками захащилися кущами й деревцями. Територія виявилася значно більшою, ніж Кайса собі уявляла.

Бйоркелі знайти було неважко. Будівля стояла на горбку; позаду, за деревами, височіла вежа з годинником корпусу Вордосен. Вордосен був колись санаторієм для туберкульозників, тепер тут облаштували геріатричне відділення для душевнохворих. Вежа з годинником була візитівкою Аскера, її видно здалеку, навіть з шосе Е18. Хто не знав її призначення, міг подумати, що то церква стоїть посеред лісу.

Лінда Сьорлі, з якою Кайса домовилася про зустріч, уже чекала. Поспіхом привіталася, бо квапилася до шкільного автобуса, який щойно заїхав на паркінґ перед Бйоркелі.

— Ви відразу приєднуйтесь до екскурсії, а поговоримо потім, — сказала вона.

Лінда виявилася добрим оповідачем. Учні, які спершу дуріли й галасували, поступово позамовкали.

— Тут — кімната для охолоджування кишківника, — розповідала екскурсовод, показуючи на великий стіл і відро під ним. — Пацієнтові промивали кишки літрами води, вважали, що це допоможе. А тут, — вони перейшли до іншої кімнати, — була палата. Бачите, побічниці ліжка пошкоджені? Це пацієнт їх обгриз.

В одному великому приміщенні стояв довгий стіл, накритий білою скатертиною, і білі тарілки.

— У давні часи тут дотримувалися ошатності, — розповідала Лінда. — Хворим людям мало бути приємно й затишно.

На стінах висіли картини, які намалювали пацієнти. Лінда зняла одну вишиту картину, у рамці й під склом. Усе полотно було зашите ядучими, яскравими нитками. Посередині — обриси людини, а в її нутрощах — листочки, дрібні тваринки, комахи й жуки. Навколо постаті квітнули великі квіти, і лише після того, як Лінда тицьнула пальцем, Кайса розрізнила на картині слона, жирафа, якогось незрозумілого звіра, собаку, коня й кота.

— Так пацієнтка бачила себе, — пояснила Лінда. — Два світи: один — всередині хворого, а другий — ззовні. Хвора, яка це вишила, страждала на шизофренію.

Та найбільше в цій картині — такій симетричній, так гарно й густо вишитій — вразило інше: пацієнтка десь роздобула клаптик тканини, вистругала з риб’ячої кістки, прихованої за обідом, голку, висмикувала зі своєї постільної білизни нитки й потай вишивала — ніхто цього не помітив.

У скляній вітрині були виставлені дрібні предмети. Учні з’юрмилися над ножем з підписом: «Цим ножем пацієнт намагався заколоти головного лікаря».

Далі екскурсія опинилася у величезній залі, стеля тут сягала висоти другого поверху, нагору вели гвинтові сходи, а на стінах висіли герби, що їх теж змайстрували пацієнти.

Одну з кімнат обладнали під лікарський кабінет. Тут стояло стоматологічне крісло, поряд — інструменти.

— Багато хворих мали такі погані зуби, що доводилося видаляти геть усі. Колись вважали, що видирання зубів може сприяти одужанню хворих, — пояснила Лінда.

У наступній кімнаті було дуже багато картин, вони висіли на стінах і стояли на підлозі. В одному кутку — письмовий стіл.

— Це особлива частина нашої експозиції. Ми називаємо її кімнатою Креза, — розповідала Лінда далі. — Крез був пацієнтом, який провів у Дікемарку майже шістдесят років. Від 30-х років і аж до своєї смерті в 90-х. Усе, що ви тут бачите, належало йому, — Лінда підійшла до столу, взяла гладкий чорний камінець і полотняний мішечок. — Крез стверджував, що це — діаманти. Він їх збирав і зберігав ось у таких мішечках, які шили йому жінки в лікарняній кравецькій майстерні. Іноді дарував, але на це треба було собі заслужити. А ще Крез виготовляв парфуми, — Лінда взяла в руки маленьку пляшечку з жовтуватою рідиною. — Він вимочував квіти у воді, проціджував, додавав прянощі й наостанок краплину особливого запаху, — вона зробила паузу, обвела учнів поглядом і всміхнулася. — Особливим компонентом була його сеча.

— Фу-у! — вигукнула одна дівчинка. — У пляшці сеча мертвяка?

— Припускаю, що це — парфуми з його сечею, — кивнула Лінда. Але ми не відкривали пляшечки й не перевіряли цього.

* * *

— Ви маєте якусь дотичність до Дікемарка? — запитала Кайса, коли екскурсія закінчилася, й учні пішли.

Вони з Ліндою сиділи на заскленій веранді в самому кінці будівлі. Веранда нагадувала теплицю, сонце світило просто в матові шибки.

— Певну — так, — відповіла Лінда. — Багато хто з моєї родини тут працював. До того ж, я вивчаю історію, тому маю причину трохи більше цікавитися історією цього закладу. А вас що цікавить у Дікемарку?

Кайса розповіла про санаторій у Кістевіці й про двох лікарів з Дікемарка, які його там відкрили.

— Моя бабуся знає