Читати книгу - "Вода, павутина"

«не може собі дати ради в світі», як би сказав мій дідо, є те, що вона буде читати мені казки, які я нібито колись дуже любив. Подумайте собі… Чую, як вона розказує сестрі про якусь енергію, яку мені передасть. Тим читанням? Вона не при собі. А якби вона була трохи розумнішою, зрозуміла би, що річ власне в енергії тих, як то кажуть, головних героїв комп'ютерних ігор. Зрештою, що це з нею раптом? Якби це сказала татова нова жінка, ну, це — «позитивна енергія», це було би абсолютно нормально, бо вона в основному тільки такі дурниці й плете. Але мама? Тут ні з того ні з сього і вона меле про якусь енергію. І я її типу отримаю від казки. Ага, щоб часом… І ще точно всім довкола розказує, що я це дуже люблю, і сестрі, і лікарям. Моя мама всякого наговорить. Каже, що я обожнюю казки. Оповідання для малих дітей. Ненормальна якась. Зараз скаже: «Давиде, казка вимагає вартісного слухача», а я не можу відповісти, як завжди відповідаю: «І доброго читача», то, може, вона передумає. Ні, вже почала.

Казка про торти, пекарів, ковалів і сталевого павука

Колись давно, не за нашої пам'яті, у старі й далекі часи, у великому і розкішному палаці жив собі череватий король. Усі інші королі відзначалися своїми перемогами на бойовищах, своїми полюваннями і розкішними балами, а той дебелий король був відомим лише за лакоминами, які подавали при його дворі. На його столах височіли величезні торти найдивовижніших форм і найзнадливіших смаків, начинені кремами з фруктів, які доставляли з далеких країв, кремами смаків, яких ніхто до того часу не куштував, прикрасами ароматів, яких ніхто досі не знав. Тут були і штруделі, такі хрусткі та смаковиті, що ніхто не міг перед ними встояти, тут були тістечка найрізноманітніших кольорів, і ніхто не міг ними насититися. Під тими смаколиками вгиналися столи, на яких височіли гірки з цукерок, пирогів, тістечок, суфле, рулетів, пряників і тортів. Усі, геть-геть усі з радістю приїздили до того товстого короля в гості, надовго залишалися і забиралися геть лише тоді, коли гладшали настільки, що вже не могли застебнути жодної сукні та жодного костюма.

О, так! Іноді на світанку було чути, як голосить якась молода королівна:

— Лишенько! Я перетворилася на справжній пампушок, не маю більше що вбрати!

Звичайно, король не сам пік усі ті ласощі, але вся слава належала йому одному. Всі королевичі, королівни, королі і королеви, графи і графині, які з радістю відгукувалися на запрошення череватого короля, хвалили торти і говорили так:

— Це справжні королівські торти! Цей король вміє почастувати тортами. Цей король знає, що таке торти!

А таємницю приготування тих дивовижних королівських солодощів знав лише один чоловік. Придворний пекар.

Це був дрібненький, худенький чоловічок, що дуже незвично для добрих пекарів, які здебільшого й самі пухкенькі, кругленькі, як те дріжджове тісто. Це був чоловік із витонченим піднебінням і вправними пальцями, якими він від ранку і до ночі збивав і мішав яйця з цукром, високосортові борошна, ядра найкращих грецьких горіхів, найніжніші ліщинові горішки, пінисті масельця, смачнючі вершки, густий шоколад, екзотичні фрукти, ароматну ваніль і ще ароматнішу корицю, а, їй-бо, і деякі таємні приправи забутих назв і запахів, яких давно на цьому світі немає. У нього було багато помічників, але все, що міг зробити, робив сам, і навіть сам вигадував, як мусять виглядати ковпаки для випічки, які щоденно за його розпорядженням виковував для нього придворний коваль. Так було майже кожного дня — кондитер ішов до придворного коваля і наказував йому викувати нового ковпака.

— Зроби мені ковпак у формі троянди, хочу, щоб мій новий торт, який король подасть запрошеним, мав саме форму троянди.

Або:

— Виготов мені сотню сталевих ковпачків у формі дощових крапельок, в які я виллю своє тісто і подам тістечка дрібненькі, як літня злива!

Або:

— Зроби мені ковпак, в якому моє суфле виросте щонайменше на метр, щоб перевершило усі суфле цього світу!

Придворний пекар місив на пироги і вигадував форми, придворний коваль кував ковпаки, але лише король особистою персоною і своїм пузом приймав славу від поданих пирогів.

І це тривало й тривало… Багато гостей, королевичів, королівен, королів і королев, графів і графинь задоволено об'їдалися, а король пропонував свої пироги і насолоджувався славою.

Але як це буває, одного вечора придворний пекар відчув, що не може заснути. Його не турбував ані новий ковпак, він уже був викуваний, його не переймав новий рецепт, він уже був вигаданий, його не тривожила й піч, інші її запалять, але попри все, ніяк-ніяк не міг заснути.