Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

— Ґвалту! — хотів було гукнути бідний крадій голок, та що вже кричати — то себе видаси! А як цигани узнають, що то ти їхньому ведмедю такі ласощі підсунув, то приб’ють тебе на людях — і ніхто не заступиться; кожен-бо бачив, що саме ти підкинув булку з голками бідній тварі!

Ведмідь ковтнув булку, облизався, трохи нерозуміючими очима подивився на підсліпуватого-недобачливого, а той, мов циганча, вужем-вужем поліз між люди, все далі й далі від цього місця, аби ніхто його не запримітив!..

А ведмідь, не слухаючи вже музики, став на чотири лапи і почав якось запитливо дивитися на людей, мов допитуючись у них, хто це з них дав йому оту булку із чимось таким колючим, від чого йому дере в горлянці і заболіло в животі…

— Давай-давай! — вигукував циган, намагаючись підняти свого артиста на дві ноги, — але той підійматися не хотів і все прислухався до того, що відбувається в його нутрі…

Ну, поки ще там дійде до трагедій з ведмедем, — а друга трагедія відбувається біля шинку: б’ються переяславські парубки з підварськими. Підварки — поряд, за Трубежем. І вічно ото б’ються між собою підварські з переяславськими. Взимку — на льоду, а влітку — на базарі. Та так же нещадно, та так же затято!.. Кілька стражників налетіло — і пішли гуляти нагайки на спинах і тих, і тих! А хто не встиг утекти чи, не дай Боже, ще й огризатися взявся проти стражників, то тих тут же хапонули — і потягли в хурдигу: хай заспокояться в льоху, а завтра розберуться з ними та злуплять по добрячому штрафові, щоб не порушували ладу в славному місті на базарі!..

Заспокоїли переяславських та підварських бійців — кров на піску тільки червоніла, бо бились же, щоб обов’язково юшка потекла з носа, з рота, а то й з ушей, — аж тут викотилося кілька чоловіків з шинку, а за ними — шинкарі червонопикі: а куди тікаєте, не заплативши?! Гей, де там коронні стражники?! Ну, тут уже у п’яниць і якісь гроші знайшлися, а хтось тут же шапку взявся закладати за випите, а другий сів чоботи ще непогані знімати…

Старий Омелько Ціпурина виніс на базар продавати викувану ним зброю: шаблі, ножі, мечі, ятагани. Все це було мов не наше, а турецьке, перське, а то й іще з дальших країв. Переяславські ковалі та зброярі могли викувати будь-яку зброю, на будь-який манір і на будь-який смак. І часто зброя їхня була кращою за ту, що козаки діставали в боях з турками, — знали-бо переяславці таємницю міцної криці, що не поступалася перед крицею дамаською. Дамаські майстри витоплювали метал на спеціальному вугіллі із спеціального дерева, зрубаного півтора року тому і висушеного у печері. А Омелько Ціпурина брав для цього добрі коров’ячі кізяки, висушені під спеціальним навісом, грушеве дерево, яке росте за Хоцьками, і трахтемирівську шовковицю. І метал виходив не гірший, ніж той, що йшов на дамаські шаблі. Ну й, крім того, металеві дротини перепліталися в тому порядку, в якому хлопці-пастухи переплітають ремінці, роблячи пугу, яка стріляє дужче, ніж фальконет (якось татари були налетіли на хутір, а там — старий дід з мушкетом та півдесятка хлопців-пастушків з пугами; так дід стріляв, а хлопці шарахали в кущах пугами та пилюкою кидалися; татари подумали: як у цих, що на хуторі, аж п’ять фальконетів та один мушкет, то тікаймо, поки час маємо!). Еге ж, а туди ж іще кінський хвіст вплітається! А потім усе це кується! Спочатку холодним кується, поволеньки, гарненько, ласкавенько, щоб метал до металу, оплетений кінською волосінню, прилипав, приростав, зростався! — а вже потім, коли все прилипло, проросло й зрослося, — отоді вже його в вогонь і в воду. І в вогонь, звісно ж, не простий, і в воду, звісно ж, не таку собі, як ото на підкови! Тут теж секретів та секретів!.. Омелько знав їх багато ще тоді, коли жив у Лозовиках, тільки там не давав йому граф Лозовицький розвернутися, — а оце коли приїхав до Переяслава, то тут знайшов спільників, таких же винахідливих, як він сам, — та й почали цілою артіллю, цілим цехом, як ото і в німців, і у шведів, і в ангелян, — робити дивовижну зброю — своїм на радість, ворогам на заздрість!..

Виніс Омелько свою зброю — шаблі, мечі, ножі та ятагани. Небагато й виніс, бо багато не донесеш. Стоїть, чекає на покупців. Біля нього товариші його стоять — теж продавати зброю прийшли. А покупця шукати не треба — сам на таку зброю знайдеться! Ще й товариша приведе!.. Стоїть старий Омелько, на людей роздивляється. Онде сусідка пройшла — уже накупилася, йде, ні на кого не дивиться. Хотів гукнути їй Омелько через голови: «Сусідко Векло, а будьте здорові!» — та хіба за цим гамором Векла почує сусідове слово?.. А оно йде, шкутильгає на одній нозі Савка Цюцюра із Студеників, стрів Василя Коника із В’юнищ і, певно ж, випили в корчмі, бо ноги заплітаються. О! Побачив тут Цюцюра Омелька, махнув йому рукою, мов родичеві: я, мовляв, Цюцюра, а ти, мовляв, Ціпурина, майже одне й те ж, тільки по-різному називається…

Аж тут раптом карета панська появилася. І коні гарні, басують. Не переяславська карета, а бозна-звідки. І сидить ізверху чоловік із червоною пикою, «роз-з–зій-дись!» — кричить, а ззаду стоять два чоловічки в чорному — один на вужа схожий, а другий на жабу-ропуху, один вигинається на ходу, а другий підскакує!.. «Рятуйте!» — почувся крик із віконця карети — і наче майнуло дуже схоже на Ганнусине молоде обличчя. Майнуло — і зникло! Брівки на лобі в один шнурочок зрощені, очі — сірі, великі, обличчя бліде! Ганя!!!

Кинувся тут старий Омелько із власною шаблюкою в руці за каретою — і наздогнав би, і довідався б, кого це повезли, схожого на його прийомну доню! — та тут таке ж саме «Рятуйте!» почулося іззаду! Раз і другий крикнуло щось: «Рятуйте!», а потім весь базар заревів, та всі ці крики перекрив рев розлюченого ведмедя… Старий Омелько оглянувся — і захолов: ведмідь піймав якогось чоловіка і ламав йому кості, здирав з його голови шкіру, і був тим чоловіком отой литвин, який грав-вигравав на сопілочці!.. Циган намагався одірвати ведмедя від того, що лишилося від молодого литвина, та ведмідь раптом махнув лапою — і кігтем своїм розпоров цигана від грудей до нижче пупа… Схопив циган свої кишки, що тут же