Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

— Ти наче замріяна сьогодні. Щось сталося?

Емілія на мить задумалася, чи варто ділитися своїми переживаннями, але врешті зітхнула й вирішила бути відвертою.

— Просто… багато всього відбувається. У школі нові люди, нове оточення… — Вона знизала плечима. — І ще я зустріла одного хлопця.

Мама зацікавлено підняла брови.

— Хлопця?

— Так, його звати Тао. Він… особливий.

Мама всміхнулася, узявши доньчину руку в свою.

— Головне — слухай своє серце, Емі. Воно завжди знає правильну відповідь.

Емілія кивнула, відчуваючи трохи більше спокою.

Коли мама вийшла з кухні, вона дістала телефон і набрала номер своєї найкращої подруги, Ані. Гудки тяглися довго, аж поки в слухавці не почулося:

— Ем, це ти?

— Так, привіт. Як ти?

— Я? Як завжди… Краще розкажи, як у тебе там справи. Знайшла нових друзів?

Емілія зам’ялася, а потім зітхнула:

— Є один хлопець…

— Хлопець?! — перебила її Аня. — І ти мовчала?! Говори негайно!

Емілія не могла не засміятися. Вона розповіла про Тао, про їхні зустрічі, про парний кулон і той дивний момент біля річки.

— Ого… — вражено видихнула Аня, коли Емілія закінчила розповідь. — Це звучить, як у кіно! Ти йому подобаєшся, от побачиш!

— Та перестань… — Емілія відвела погляд до вікна, де в темному небі висів тонкий рожевий місяць.

— Ні, серйозно. Я відчуваю, що між вами щось є.

Вони ще довго розмовляли, сміялися й ділилися думками, поки за вікном не стемніло остаточно. Лише коли на екрані засвітився низький заряд батареї, Емілія зрозуміла, як пізно вже стало.

— Добраніч, Ань. Дякую, що вислухала.

— Добраніч, Ем. І… слухай своє серце.

Поклавши телефон на тумбочку, Емілія лягла в ліжко. Кулон із рожевим місяцем лежав у неї на грудях, холодний і гладкий. Її думки поверталися до Тао й того теплого погляду, що він їй подарував.

З цією думкою вона й заснула, а місяць за вікном освітлював її кімнату своїм ніжним рожевим світлом.

Ранок прокрався в кімнату крізь тонкі фіранки, м’яко освітлюючи обличчя Емілії. Вона повільно відкрила очі, відчуваючи дивне тепло на серці. Сон чи реальність? Подарунок Тао лежав на тумбочці, мерехтячи в променях сонця, — ні, це була реальність.

Вона потягнулася, відчуваючи приємну втому після довгої розмови з Анею. День обіцяв бути звичайним, але всередині неї щось змінилося.

— Еміліє, сніданок готовий! — покликав її знизу татовий голос.

— Йду! — відгукнулася вона й швидко одяглася.

На кухні мама саме наливала чай, а тато читав новини на планшеті. Сніданок був простий — яєчня й тости, але пахнув затишком.

— Як спалося? — запитала мама, помітивши, як донька замислено крутить виделку в руках.

— Добре… — відповіла вона й усміхнулася. — Просто багато про що думаю.

— Про школу чи про когось конкретного? — підморгнув тато, і Емілія мало не вдавилася чаєм.

— Тату! — вона спалахнула, а батьки тільки розсміялися.

Після сніданку вона вирішила пройтися до магазину — хотілося свіжого повітря. Вулиці були ще порожні, лише кілька людей квапилися у своїх справах. Вона повільно йшла знайомою дорогою, вдивляючись у вітрини та слухаючи спів птахів.

— Еміліє! — раптом почула вона позаду.

Обернувшись, вона побачила Тао, який біг у її бік, трохи запиханий.

— О, привіт! — здивувалася вона. — Що ти тут робиш?

— Шукав тебе, — відповів він, усміхаючись. — Хочеш прогулятися?

— Звісно, — погодилася вона, і вони рушили разом.

Дорогою Тао розповідав якісь кумедні історії зі свого дитинства, а Емілія сміялася так, що ледве могла йти. Коли вони дійшли до старого мосту над річкою, він раптом зупинився.

— Еміліє… — тихо промовив він.

— Так? — вона глянула на нього, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

Він дістав зі своєї кишені другий кулон — парний до того, що був у неї. Місяць у його руках блищав на сонці, ніби щось магічне.

— Хочу, щоб ти знала… Ти особлива для мене.

Її серце завмерло, а потім почало калатати ще сильніше.

— Тао… — прошепотіла вона, не знаючи, що сказати.

Він взяв її за руку й поклав кулон у її долоню, м’яко стиснувши пальці.

— Нехай він буде для нас нагадуванням про цей момент.

Емілія відчула, як її очі зволожуються, але вона тільки міцно стиснула його руку у відповідь.

— Дякую, — сказала вона, й вони просто стояли разом, дивлячись, як сонце відбивається у воді.

Сонце повільно хилиться до заходу, розфарбовуючи небо ніжними відтінками рожевого й помаранчевого. Емілія та Тао все ще йдуть вулицями міста, насолоджуючись кожною хвилиною тиші й тепла цього вечора. Вона раз у раз стискає в руці кулон із рожевим місяцем, відчуваючи приємне тепло, що розливається по всьому тілу.

— Хочеш ще кудись прогулятися? — питає Тао, ледь нахиляючись до неї, щоб не довелося підвищувати голос.

Емілія задумливо дивиться вперед, помічаючи невеличкий парк неподалік.

— Може, сходимо туди? — киває в бік дерев.

Тао усміхається й жестом запрошує її вперед. Вони повільно заходять у парк, де вже запалюються ліхтарі, а вітерець ледь хитає гілки дерев.

— Це місце дуже спокійне, — каже вона, вдихаючи на повні груди свіже повітря.

— Тут добре думати, — погоджується він. — І ховатися від усього світу, якщо треба.