Читати книгу - "Українська міфологія"

— «Йому… ну як… давали: канфєт ставили, мулоко наливали в блюдечко, задобрували, шоб він… Якшо він бешкетував, якшо злився, як шось там перекидав по горі, по хаті, то треба, каже, було задобрити».[594]

На Коростенщині, якщо домовик виявляв невдоволення, кидали «наóдліг» на «верх», на «хату» (горище) шматок того хліба, з яким входили до нової хати: «Як входила я в хату, построїлись ми: дєд став на порозі, і я стала. Я Матер Божу взяла, рушничком убматала, а дєд хлєб у нову хусточку взяв. І я на порозі стаю да кажу: «В нову хату йду. За собою щастя й таланти несу. На штирох углах анголи стоят, а на трох окнах анголи сидят. А я з Божою Матерою — в порозі. Не пускаю злому дороги. Дай мінє, Господи, в цьой хати здоров’я набуть і добра нажить, і весело, щасливо в парі дожиті, і весело, щасливо деті подружиті». Так. І цей хлєб не треба никуда. Шоб держать цей хлєб. О. І цей хлєб, я корови гоню і з цим вузликом йду. І заре вон у менé — сколько год, і зара ше цей хлєб у менé є. А клала я його на каглý, на комин туди, де топіца, у той хаті. І так — шоб я чула, шоб шо в менé бушовало у хаті, то б я цей хлєб, мені треба, за цей хлєб — наóдліг тако кинуть аж на верх, на хату. Не на кришу, а на чердак кинути да сказати: «Домовику-домовику, на твою плату, да вийди з моє хати». Але я николи ничого не чула. Все тихо було».[595]

Якщо переходили жити в нове помешкання (неважливо — передавали при цьому хату іншим господарям чи покидали пусткою), у старій оселі лишали стіл, а на столі — хліб та сіль для «перейми»:[596]«Ну то обізатєльно треба, шоб остававса хлібец і суль. Кажуть — для домовика. То ж всьо равно в хаті остаєтца якесь наслідство Господнє. Ікони оставляли».[597]

Архаїчним способом протидії домовикові є застосування грубої, нецензурної лексики, проте зазвичай «домовика просет із хлєбом»: «Лягла я спат. […] Чую — ляпає. Це в дверах ото. […] Да бушує і бушує. А батько війшов да як загне на йогó матом: «Шо тобє там невігодно, розтаку твою мать!» Люди ж ідуть із хлєбом да просет, а вон загнув мата — од тих пор перестало».[598]

Годування домовика на Поліссі іноді постає доволі буденним явищем: йому належала певна частка, як і будь-якому членові сім’ї. В інших же випадках — годівля з четверга на п’ятницю чи на Багату кутю — маємо виразну вказівку на ритуалізоване пошанування померлих: повсюдно в Україні вважають, що на Багату кутю вони приходять до живих на вечерю; по п’ятницях же спорадично побутує заборона білити хату та підмазувати піч, щоб не зашкодити душам.

Майже кожна поліська господиня пом’ятає, що колись «у кучці», «у ямці в печі все ставили воду, щоб була тепла». Зазвичай цього з домовиком не пов’язували, використовуючи таку воду для буденних потреб. Водночас подекуди вода (і чистий рушник) призначалися саме йому:

— «А це наче ж мені ше якась була придибашка з тим домовиком… Раз пхнув. Як упала, я думала, шо вбілась. Каже на мене [чоловік]: «А ти под пєчку воду ставіла?» — «Ні». — «А рушник висить?» А вон в мене буде вісєть? Так: той хлопець устав, як-небудь руки помочив, за того рушника — втерс. А єм же треба (чоловікові й синові — В. Г.), шоб чистий рушник. […] Дак може він через те мене і пхнув. Тоді вже стала воду ставить пуд п’єч і рушника в’єшать на гвоздику коло печі. Чистенького. І просту воду, шоб вмився да обтерся».[599]

— «В кучку ставили воду і рушничок, шоб помився і ’бтерся, те зле».[600]

Умови співжиття з домовиком передбачають його годування і в уявленнях волинян. Водночас волинський матеріал дещо відрізняється від поліського. Найчастіше на Волині для домовика на горищі ставили несолену страву, зазвичай пшоняну кашу:

— «Казали, тре[ба] класти на гору їсти йому».[601]

— «Домовика мають такі, як то казали колись, богачі. Вони мали домовика, шоб їм добре все велося. І гроші, і все. Вони навіть годували його. Все, шо варили, то давали. Колись люди старі так розказували, старіші за мене, шо годували його так. На гору виносили».[602]

На Кам’янка-Бужчині подекуди стверджували, що несолену страву потрібно ставити аж під гребінь даху: «Він помагає, але йому тре[ба] догодити: солоного не давати їсти і на час дати їсти. На горý в кáпиці ставили».[603] На Старокостянтинівщині їжу для домовика залишали на горищі біля комина.[604]

На Горохівщині записано бувальщину, яка яскраво змальовує наслідки недотримання зазначеної умови: «Тут було в Стремільче таке саме діло, шо вмер хазяїн. Ну, прийшли сусіди, день сидять коло мерця. От віхор раз зірвався в хаті і двері одчинив і того мерця перекинув на землю. І хазяйка вбігає, каже: «Ціхо, ціхо, хоть нікому не кажіть!» — до тих жінок, шо сиділи. А ті жінки кажуть: «Як так, шо нікому не сказати?» А вона не годувала того домовика. Не дала їсти, а він чекав їсти. Через те зло зробив, перекинув».[605]

Солоної їжі, а також часнику домовик нібито не любить, бажаючи натомість щось солодке:

— «Кажуть, жи солоного ни любе».[606]

— «Казала, шо він варить йому, але солі — борони, Боже, — сипати».[607]

— «На горі живе, йому їсти носять. Йому дають те, шо самі їдять, але менше солі сиплють йому. І пироги йому дають, всьо дають».[608]

— «Домовик солі не їсть — він солодке їсть. Часнику — ні».[609]

— «Він не любить, як десь на ніч на столі покинути часник чи сіль, то він того не любить, може шось там шурувати, ляпати. Шоб цукор на столі лежав, хліб хай лежить, таке шось добреньке — ото він любить. Но не часник і не сіль».[610]

Якщо страву посолити, невдоволений домовик виверне миску на порушника заборони, зробить на горищі «переверти» тощо. В оповідці зі Старокостянтинівщини в записі Л. Іванникової господиня після того, як служниця посолила призначені для домовика борщ і кашу, втратила все набуте за його допомогою багатство.[611] Схожі