Читати книгу - "Фатальне благословення, Луїза Пенні"

Електричний стілець.　

Жан Ґі Бовуар прокручував цю концепцію у своїх ясних, аналітичного складу мізках. Чи було це важливо? Чи існувала причина, що спонукала вбивцю облаштувати вбивство Сісі де Пуатьє як страту на електричному стільці?　

Відплата? А можливо, помста? Покарання за злочин Сісі? Якщо так, то це була перша така страта в Канаді за останніх п’ятдесят років.　

— Що ви думаєте? — Ґамаш звернувся до молодої жінки-техніка в комбінезоні та поясі для інструментів, що поставила запитання. — Як вас звати?　

— Селін Провост, сер. Я електрикиня з технічної служби Сюрте. Я тут підключаю комп’ютери.　

— Bon, Agent Provost.[86] Яка ваша теорія?　

Розмірковуючи, вона цілу хвилину розглядала схему.　

— Яка була напруга генератора?　

Бовуар сказав. Вона кивнула і подумала ще трохи. Потім похитала головою.　

— Я думала, що вбивця міг кинути кілька дротів від лампи до стільця, а потім закопати їх під снігом.　

— Але?　

— Але це означало б, що стілець був під напругою весь час. З того моменту, як тільки вбивця приєднав дроти. Будь-хто, доторкнувшись до нього, отримав би удар струмом. Убивця не міг гарантувати, що мадам де Пуатьє буде першою.　

— А чи могла бути якась можливість вмикати і вимикати струм?　

— Ніякої, хіба що від генератора вантажівки, а він створює багато шуму. Усі б помітили, що він вимикається. А якби вбивця під’єднав кабелі в останню хвилину, жінка, про яку ви говорили, що вона тут сиділа, точно б це побачила.　

Ґамаш замислився. Вона мала рацію.　

— Вибачте, сер.　

— Є ще звіти? — запитав Ґамаш, повертаючись на місце.　

Наступні двадцять хвилин різні агенти доповідали про знахідки на місці злочину, попередні аналізи, першу інформацію про жертву.　

— Наразі, — доповідала агентка Лакост, — нам відомо, що Річард Лайон працює звичайним клерком на швейній фабриці. Він виконує паперову роботу і роздає завдання на зміну. Але у вільний час він винайшов ось це. — Вона показала схему.　

— Досить таємниць, — сказав Бовуар. — Що це?　

— Безшумні липучки. Очевидно, американські військові мають проблему. Тепер, коли вони все частіше й частіше вступають у ближні бої, тиша має вирішальне значення. Вони підкрадаються до ворожих позицій. — Лакост присіла навпочіпки і вдала, ніби кудись крадеться. — Потім готуються відкривати вогонь. Але все своє спорядження вони тримають прикріпленим до уніформи на липучках. Як тільки кишеню відкривають, липучка видає характерний звук і викриває їхню позицію. Це стало величезною проблемою. Той, хто зможе винайти безшумні липучки, заробить статок.　

Ґамаш побачив, як у всіх у голові закрутилися коліщатка.　

— І Лайон винайшов? — поцікавився він.　

— Не зовсім, але він винайшов ось це. Система, що тримає кишені закритими за допомогою магнітів.　

— Геніально, — зауважив Ґамаш.　

— За винятком того, що у випадку використання у військовому однострої магніти повинні бути досить важкими. І їх потрібно по два на кишеню, а в середньому кишень близько сорока. Магнітні застібки додають десь п’ятнадцять фунтів[87] до й без того важкого спорядження.　

Почулися смішки.　

— У нього дев’ять патентів на різні винаходи. Усі невдалі.　

— Невдаха, — промовив Бовуар.　

— Проте він не полишає спроб, — сказала Лакост. — І якщо одна з його розробок спрацює, він може стати багатшим, ніж уявляв у своїх найсміливіших мріях.　

Слухаючи Лакост, Ґамаш згадав запитання, яке РейнМарі поставила йому напередодні. Чому Річард Лайон і Сісі де Пуатьє одружилися? І чому вони не розлучилися? Вона така амбітна, егоїстична й жорстока, а він такий слабкий і незграбний? Швидше можна було б очікувати, що Сісі вб’є його, а не навпаки.　

Тут він усвідомив, що сприймав майже як факт те, що Лайон убив свою дружину. Ґамаш знав, що сприймати щось як факт дуже небезпечно. І все ж, чи можливо, що Річарду Лайону нарешті вдалося досягти успіху? Чи вбив він дружину, щоб не ділитися з нею статком?　

— У цій справі є ще дещо дивне. — Лакост вибачливо всміхнулася інспектору Бовуару. Вони разом працювали над багатьма справами, і вона добре знала його гострий аналітичний розум. Така хаотична доповідь була для нього справжніми тортурами, але він опанував себе і кивнув. — Я також пробила Сісі де Пуатьє по базі й нічого не знайшла. Хіба що посвідчення водія та медичну картку. Але ні свідоцтва про народження, ні паспорта, жодного документа, виданого понад двадцять років тому. Тоді я спробувала знайти щось на Сісі Лайон, Сесілію Лайон, Сесілію де Пуатьє. — Вона підняла руки, показуючи, що полишила надію знайти бодай якусь інформацію.　

— Спробуйте пошукати на Елеонору та Анрі де Пуатьє, — запропонував Ґамаш, дивлячись у книгу, що лежала перед ним. — Згідно з її книгою, це її батьки. І пошукайте лі біен. — Він продиктував назву по буквах.　

— Що це?　

— Її філософія життя. Філософія, що, як вона сподівалася, замінить феншуй.　

Бовуар намагався здаватися зацікавленим і водночас обізнаним. І те й інше було не про нього.　

— Філософія, — продовжував Ґамаш, — яка, вона мала надію, зробить її надзвичайно багатою.　

— Мотив для вбивства? — Бовуар пожвавішав.　

— Можливо, якби їй це вдалося. Але схоже, що Сісі де Пуатьє була не більш успішною за свого чоловіка. Якщо це все, розподілимо завдання. Він підвівся.　

— Сер, є ще дещо, — озвався агент Робер Лем’є. — Ви звеліли мені перевірити сміття з будинку Лайонів. Тож я все перебрав і склав інвентаризаційний список.　

— Це зачекає, агенте, дякую, — відмахнувся Ґамаш. — У нас напружений день. Я поговорю з Кей Томпсон, дізнаюся, що вона бачила. Я хочу, щоб ти знайшов фотографа, про якого говорив Річард Лайон, — звернувся він до Бовуара, який жваво кивнув, із нетерпінням чекаючи на початок полювання. — Принаймні він напевно фотографував благодійний сніданок і керлінг. Можливо, він навіть зняв убивство. Його звуть Сол якийсь там.　

— Сол Петров, — уточнила велика червона пожежна машина жіночим голосом. З-за неї з’явилася молода жінка. — Я знайшла його.　

Наближаючись, вона не могла не помітити шок і навіть жах на обличчях чоловіків і жінок, що сиділи за столом. Вона не здивувалася, бо була готова до цього.　

— Доброго ранку, агентко Ніколь, — привітався Арман Ґамаш.　

Розділ шістнадцятий

Бовуар роздавав завдання, поки Ґамаш розмовляв із агенткою Іветт Ніколь наодинці. У будівлі станції була одна окрема кімната, де колись сидів касир і продавав квитки. Пізніше її зайняла Рут Зардо. Там стояв письмовий стіл, стілець і близько трьохсот книжок, що було, поза сумнівом, украй пожежонебезпечно.　

Щойно з’явилася агентка Ніколь, старший інспектор Ґамаш підхопився на ноги, як може підхопитися засуджений, зустрічаючи неминучу страту. Він кивнув Бовуару, і його заступник усе зрозумів без слів.