Читати книгу - ""Невільниця серця", Верона Дарк"

Світло ранку проникало крізь фіранки, малюючи тіні на підлозі кімнати. Алія лежала, втупившись у стелю, з запаленими очима. Вона не спала. Її душа була порожньою, немов після бурі, що вирвала з корінням усе, що дарувало спокій. Після вчорашнього вона почувалася зрадженою, приниженою, виснаженою. Не від нього — від самої себе. Бо ще вчора вона вірила, що його серце стало її домом.

Двері скрипнули. Повільно, майже несміливо. Карім увійшов. Виглядав втомленим, пом’ятим, ніби він теж не зімкнув очей. У його очах не було звичного полум’я — тільки гіркота й тінь каяття.

Він мовчки сів на край ліжка.

— Аліє...

Вона не обернулась. Її мовчання било сильніше, ніж будь-які слова.

— Пробач. — Його голос був хрипким, щирим. — Я... не мав права. Я зірвався. Це не виправдання, але... Я боюся тебе втратити. Бо ти — все, що в мене є.

Алія ковтнула сльози. Її голос прозвучав тихо, майже шепотом:

— Він був лише другом, Каріме. Просто другом. А ти знову побачив у мені свою власність, а не людину...

Він хотів доторкнутися до неї, але вона відсунулась.

— Я знаю, — прошепотів Карім. — Але я… Я не вмію по-іншому. Не з тобою. Я згораю від ревнощів, коли хтось дивиться на тебе. Я згораю від страху, що ти підеш...

Вона нарешті повернулася до нього. У її очах не було гніву, лише втому.

— Ти сам мене відштовхуєш. І раниш щоразу, коли я намагаюся бути з тобою щиро…

Його пальці стиснулись у кулак. Це були слова, які він боявся почути.

— Я стараюсь, — прошепотів Карім. — Але, здається, щоразу все псується...

— Бо ти не довіряєш мені. А без довіри любов — це клітка.

Їх погляди зустрілись, і в цю мить усе мовби завмерло. В повітрі висів вибір: або вони зламаються остаточно — або навчаться знову тримати одне одного за руку, незважаючи на шрами.

Карім різко підвівся. Його очі блиснули образою, змішаною з болем.

— Мабуть, я — твоя найбільша помилка...

Він вийшов, грюкнувши дверима.

Алія залишилась сама. В кімнаті було тихо, та її серце кричало.