Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

І тоді до розмови приєднався Вільгефорц. Вільгефорц з Роґґевену, чародій із імпонуючою виправкою, зі шляхетними й вродливими рисами, зі щирим і поштивим голосом. Ґеральт знав, що від людей, які так виглядають, можна сподіватися на будь-що.

Говорили недовго, відчуваючи на собі сповнений неспокоєм погляд. На відьмака дивилася Йеннефер. На Вільгефорца дивилася молода чародійка із милими очима, яка безперервно намагалася приховати низ обличчя за віялом. Вони обмінялися кількома загальними фразами, після чого Вільгефорц запропонував продовжити розмову у вужчому колі. Ґеральтові здалося, що Тіссая де Фрьес була єдиною особою, яку та пропозиція здивувала.

— Ти заснув, Ґеральте? — муркотіння Йеннефер вирвало його із думок. — Ти мав розповісти мені про вашу розмову.

Лялечка на секретері дивилася просто на нього ґудзиковим поглядом. Він відвів очі.

— Щойно ми вийшли на галерею, — почав він по хвильці, — та дівчина із дивним обличчям…

— Лідія ван Бредеворт. Асистентка Вільгефорца.

— Так, вірно, ти казала. Особа без значення. Тож, коли ми вийшли на галерею, та особа без значення затрималася, глянула на нього й про щось запитала. Телепатично.

— Це не була безтактність. Лідія не може користуватися голосом.

— Я здогадався. Бо Вільгефорц не відповів їй телепатично. Відповів…

— Так, Лідіє, це добра ідея, — відповів Вільгефорц. — Прогуляймося Галереєю Слави. Матимеш нагоду кинути оком на історію магії, Ґеральте із Рівії. Не сумніваюся, що ти знаєш історію магії, але матимеш нагоду побачити її візуальну історію. Якщо ти розумієшся у мистецтві, то не лякайся. Більшість картин — це твори студенток-аматорок з Аретузи. Лідія, будь ласкава, розжени трохи пануючу тут темряву.

Лідія ван Бредеворт повела долонею у повітрі, й у коридорі відразу стало світліше.

Перша картина представляла старожитній корабель, гнаний вирами серед рифів, що стирчали з піни. На носі корабля стояв чоловік у білих шатах, із головою, оточеною сяючим ореолом.

— Перша висадка, — здогадався відьмак.

— Вочевидь, — підтвердив Вільгефорц. — Корабель Вигнанців. Ян Беккер підкоряє Силу своїй волі. Заспокоює хвилі, доводячи, що магія аж ніяк не має бути злою і деструктивною, а може рятувати життя.

— Ця подія насправді мала місце?

— Сумніваюся, — усміхнувся чародій. — Правдоподібнішим є те, що під час першої подорожі й висадки Беккер разом із іншими ригав жовчю, перевісившись за борт. Силу йому вдалося опанувати вже після висадки, яка дивним чином виявилася щасливою. Перейдемо далі. Отут ти знову бачиш Яна Беккера, як він змушує воду политися зі скелі на місці закладення першого поселення. А тут, прошу, оточений схиленими жителями, Беккер розганяє хмари й стримує ураган, щоб захистити жнива.

— А це? Яку подію представляє ця картина?

— Розпізнання Обранців. Беккер і Джамбаттіста піддають магічному тесту дітей наступних прибулих переселенців, аби віднайти Джерела. Відібрані діти будуть забрані в родичів і віддані до Мірте, першої оселі магів. Ти, власне, дивишся на історичний момент. Як бачиш, усі діти перелякані, тільки ота рішуча брюнеточка зі сповненою довірою усмішкою простягає руки до Джамбаттісти. Це прославлена пізніше Агнес із Ґланвілля, перша жінка, яка стала чародійкою. Ота пані — це її мати. Смутна якась.

— А та збірна сцена?

— Новіградська Унія. Беккер, Джамбаттіста й Монк укладають угоду із володарями, жерцями й друїдами. Щось на кшталт пакту про ненапад і про відділення магії від держави. Страшезний кіч. Ходімо далі. Отут ти бачиш Жофрея Монка, який вирушає уверх Понтаром, що тоді ще звався Евон-и-Понт ар Ґвеннелен, Ріка Алебастрових Мостів. Монк плив до Лох Муйну, аби схилити тамтешніх ельфів до прийняття групи дітей, Джерел, які мали бути вишколені ельфійськими магами. Може, тебе зацікавить, але серед дітей був хлопчик, якого пізніше назвали Герхартом з Елле. Ти із ним недавно познайомився. Тепер той хлопчик зветься Ген Ґедимдейт.

— Отут, — відьмак глянув на чародія, — аж напрошується баталістика. Адже через кілька років після увінчаної успіхом експедиції Монка війська фельдмаршала Ройпеннека з Третогору здійснили різанину у Лох Муйні й Ест Гемлету, вбивши усіх ельфів, не зважаючи на вік і стать. І розпочалася війна, що закінчилася різаниною під Шерраведдом.

— Твоє імпонуюче знання історії, — знову усміхнувся Вільгефорц, — дозволяє тобі знати, що у війнах не брав участі жоден із тих, хто зве себе чародієм. Тому та тема не надихнула жодної адептки, щоб намалювати відповідну картину. Ходімо далі.

— Ходімо. Тут, на цьому полотні, що це за подія? Ах, я знаю. Це Раффар Білий замирює розсварених королів і кладе кінець Шестирічній Війні. А отут ми маємо Раффара, який відмовляється прийняти корону. Красивий, шляхетний жест.

— Ти так вважаєш? — нахилив набік голову Вільгефорц. — Що ж, у будь-якому разі це був жест, який мав силу прецеденту. Раффар, утім, прийняв посаду першого радника й фактично правив, бо король був дебілом.

— Галерея Слави… — пробурмотів відьмак, підходячи до наступної картини. — А що ми маємо тут?

— Історичний момент скликання першого Капітулу й ухвалення Закону. Зліва направо сидять: Герберт Стаммельфорд, Аврора Генсон, Ів Ріше, Агнес із Ґланвілля, Жоффрей Монк і Радмір з Тор Карнедда. Тут, якщо бути щирим, також аж напрошується додаткова батальна картина. Бо скоро в брутальній війні прикінчили тих, хто не хотів визнавати Капітул і підпорядковуватися Закону. Між іншими — Раффара Білого. Але про те історичні трактати мовчать, аби не заважати його красивій легенді.

— А тут… Гммм… Так, це, вважаю, малювала адептка. Причому — дуже молода.

— Безсумнівно. Зрештою, це алегорія. Я б назвав її алегорією тріумфуючої жіночності. Повітря, Вода, Земля і Вогонь. І чотири славетні чародійки, майстрині у володінні силами цих елементів. Агнес із Ґланвілля, Аврора Генсон, Ніна Фіорованті й Клара Ларісса де Вінтер. Глянь на наступне, більш удале полотно. Тут ти бачиш Клару Ларіссу, яка відкриває академію для дівчат. У будинку, де ми, власне, перебуваємо. А ці портрети — це уславлені випускниці Аретузи. Ото — довга історія тріумфуючої жіночності й поступової фемінізації професії: Янна з Мурівеля, Нора Вагнер, її сестра Августа, Жаде Ґлевіссіг, Летіція Шарбоне, Ілона Ло-Антіль, Карла Деметія Крест, Віолента Суарез, Ейпріль Венгавер… І єдина з живих: Тіссая де Фрьес…

Вони пішли далі. Шовк сукні Лідії ван Бредеворт шовковисто нашіптував, і в шепотінні тому була жахлива таємниця.

— А це? — Ґеральт затримався. — Що це за страшезна сцена?

— Мучеництво мага Радміра, з якого живцем здерли шкіру під час повстання Фальки. На тлі палаючого міста Мірта, який Фалька наказала пустити із димом.

— За