Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

— Ну то що, всі готові? — поцікавився Іващенко й знову уважно глянув на Тетянку.

Ледь помітно знизавши плечима, дівча знову кивнуло.

Іващенко повернувся до банківського службовця, котрий чекав на нього.

— Я попереджав по телефону: я хочу взяти з рахунка компанії півмільйона доларів… — Він осікся й знову з тривогою зиркнув на Тетянку. Тій нічого не залишалось, як знову кивнути. В очах бізнесмена нібито промайнула якась надія, але її місце одразу ж заступила тривога. — І поділити їх на десять іменних рахунків — по п’ятдесят тисяч на кожний…

Бізнесмен укотре запитально глянув на Тетянку. Та відповіла йому здивованим поглядом. Але Іващенко вперто чекав і явно не збирався нічого починати, доки не одержить Тетянчиної згоди. Здивоване дівча ще раз кивнуло.

— Зараз усе зробимо, Володимире Георгійовичу! — бадьоро запевнив службовець. — Одержувачі всі тут? Чудово! Проходьте сюди, будь ласка!

Заклацали клавіші комп’ютера. Тихо загувши, принтер виплюнув бланки банківських угод. Десять зовсім однаковісіньких угод — відрізнялися тільки імена. Іващенко підписав їх.

— Ось бачите, з мого боку все точно… як ми й домовлялися, копієчка в копієчку! — повернувся він до Тетянки, і в його голосі пролунала вже неприхована претензія. — А якщо вам довелося поділитись із цими панами, — він кивнув на сімох напрочуд задоволених вовкулак, — то я тут ні до чого! І пробувати витрусити з мене вдвічі більшу суму — некрасиво! У нас угода була! Ви колись чули про бізнесову етику, люба дівчинко?

— Я?! — вигукнула ошелешена його натиском Тетянка.

— Ви, ви! Судячи з вашого подиву — ніколи не чули! — продовжував наступ Іващенко. — А треба було б, якщо ви, звісно, хочете займатись справами!

— Я… Я не в тому сенсі «я», що ніколи не чула, а в тому сенсі «я», що нічого з вас не вимагала! — спробувала спинити його розгублена Тетянка.

— Та невже?! — з недовірою посміхнувся Іващенко. — Може, це ви таким чином мене під’юджували, щоб я не ухилявся від виплати? Так це теж огидно! Я не давав вам жодного приводу мене підозрювати! У нас є угода! Моєю кров’ю, між іншим, підписана! А ви…

— Стривайте, — на мить відволікшись від обмацування нігтів і зубів, втрутилась Ірка. — Чого це ви на Тетянку напалися?

— Я на неї? — обурився бізнесмен. — Це вона на мене! Зі своїми чаклунськими штучками!

— Та не нападала я на вас! — Тетянка вже ледь не плакала.

— А чому ж тоді в локальній мережі корпорації стороння програма шастає? Між іншим, «Відьма Тетянка» називається!

Ірка й Богдан перезирнулися, а Тетянка страдницьки наморщила личко.

— І що, ця «Відьма Тетянка» дуже шкідлива? — зніченим голосом поцікавилась вона.

— Авжеж, можна навіть не питати, — буркнув собі під носа Богдан.

— О, ні, ну що ви, зовсім не шкідлива! — зі знущальною люб’язністю відповів Іващенко. — Просто з якого б комп’ютера я не підключався, вона відразу ж починає качати свої права! Жодну програму відкрити неможливо, аби поперек екрана не зависло повідомлення від «Відьми Тетянки»!

— Ну і що ж вона вам пише? — похмуро спитала Тетянка.

— Ви маєте на увазі, що ви мені пишете? А то ви не знаєте! Завжди одне й те саме! «Дай мільйон, дай мільйон, дай мільйон!»

Ірка мимохіть пирснула.

— Не «Відьма Тетянка», а просто Паніковський якийсь! — гаркнув Іващенко. — Мільйон! Аякже! Домовлялися на півмільйона, от ви їх і отримали! — І, круто розвернувшись, він вийшов геть із банку.

Тетянка зробила крок за ним, немовби хотіла наздогнати й усе пояснити. Але крізь скло дверей було видно, як Іващенко застрибнув до свого джипа. Двигун заревів, і машина помчала геть.

Тетянка в розпачі махнула рукою.

— От завжди так із цими дорослими! У чому завгодно готові звинуватити, а нас ніколи не вислухають! — ображено мовила вона.

— А чому ця «Відьма Тетянка» з нього мільйон вимагає? — поцікавилась Ірка.

— Ну-у… — Тетянка зам’ялася. — Коли ми комп’ютер розпитували, я подумала, що ми надто дешево беремо, що можна було б з Іващенка й мільйон зрубати. А що, он скільки ми роботи виконали… — раптом дівча осіклося й пополотніло. До неї, здається, нарешті дійшло. — Стривайте-стривайте! — пошепки мовила вона. — Що ж це виходить? Комп’ютер тоді з мене інформацію зняв, і я тепер у ньому живу? Я?

— Та не треба так нервувати. Ти ж наче як тут стоїш, угоду на п’ятдесят тисяч баксів он зім’яла, а скоро й узагалі порвеш, — спробував заспокоїти Тетянку Богдан. — Мабуть, у них у локальній мережі тепер твоя цифрова копія стоїть. Ох, не заздрю ж я їм!

— Не може бути! — майже простогнала Тетянка. — Це неможливо!

— Аякже, неможливо… — похмуро буркнула Ірка й витягла з кишені зім’ятий аркуш паперу. — Пригадуєш, коли ми замовляння на карти наклали, аби кожен у них побачив свій страх, то я тебе просила записувати, хто чого боїться?

— Звісно, пригадую, — знизала плечима Тетянка. — Я ще Серьожине зізнання записала й тобі дала. Думала, що ти його Іващенку покажеш, а ти — раз! — і до кишені папірця сховала. Я що, щось неправильно там записала?

Вираз Ірчиного обличчя став дуже дивний:

— Та хто його зна, що ти там узагалі записала, — пробелькотіла вона і, секунду повагавшись, тицьнула записку під носа подрузі.

Тетянка здивовано дивилася на аркуш, списаний, безсумнівно, її власним почерком: «01100 010011110100111101010101111001».

— Що це таке? — отетеріло спитала вона.

— Коли не помиляюсь, це двійковий комп’ютерний код, — незворушно відповіла Ірка.

Острів перевертнів

Що робити Ірці Хортиці, якщо світ довкола неї стає чорно-білим і напрочуд чітким, проте думки починають плутатися, й просто посеред шкільного коридору… в супермаркеті… в кабінеті зубного лікаря… вона обертається на гігантську чорну борзу — хортицю.

Хто він такий, незнайомець зі сповненими червоним вогнем зміїними очима, й навіщо йому так треба, аби Ірка залишилась чудовиськом — напівлюдиною-напівсобакою… Чому вовки-перевертні зійшлись у смертельній схватці з перевертнями-соколами, що приховує Ментівський Вовкулака, й до чого тут гламурна білявка із зеленими очима?

І що стане з тим, кому в ніч Сонцестояння зустрінеться охоронець старого козацького скарбу? Одна біда — відповіді на ці запитання дадуться лише в обмін на справжню Хортову кров, пролиту на тисячолітні кам’яні вівтарі острова Хортиця.

Розділ 1

Дівчинка із собачою головою

— А може, ти все-таки повернешся додому? Сьогодні перше вересня, усе одно жодних занять не буде!

— От якраз сьогодні й треба йти! Якщо раптом доведеться швиденько тікати, ніхто нічого не помітить! І взагалі, сьогодні — єдиний кльовий шкільний день! Хоч із народом поспілкуюся. У мене як, усе гаразд?