Читати книгу - "Крістіна"

Я глянув на свій годинник. Чверть по дев’ятій. Лебей говорив уже близько години.

— Мій брат повернувся додому з Кореї в п’ятдесят третьому й уперше зустрівся зі своєю донькою. Як я розумію, він дивився на неї хвилину чи дві, потім передав назад на руки дружині й пішов до кінця дня вовтузитися зі своїм старим «шевроле»… знудився, Деннісе?

— Ні, — чесно відповів я.

— Усі ті роки єдиним справжнім бажанням Роллі була нова-новісінька машина. Не кадилак чи лінкольн; він не прагнув долучитися до вищих прошарків суспільства, офіцерів, тих гівнярів. Він хотів собі новий «плімут» чи, може, «форд» або «додж».

Вероніка час від часу мені писала й розповідала, що неділі вони проводили, катаючись по автосалонах у тій місцевості, у якій на той час було розквартировано частину Роллі. Вона сиділа з немовлям у старому «горнеті», який тоді водив Роллі, і читала Риті дитячі книжечки, а Роллі крокував по запорошених майданчиках щоразу з іншим продавцем машин, балакаючи про компресію, і кінські сили, і сферичні голівки циліндрів, і передатні числа… я часом думаю про маленьку дівчинку, яка росла під звуки тих пластикових прапорців, що лопотіли на гарячому вітрі півдюжини армійських хутірських містечок, і не знаю, плакати мені чи сміятися.

Думками я повернувся знову до Арні.

— А як ви думаєте, можна сказати, що він був одержимий?

— Так, я б сказав, що він був одержимий. Він давав Вероніці гроші, щоб вона відкладала. Окрім неспроможності просунутися по службі далі звання старшини, мій брат мав ще одну проблему — зі спиртним. Алкоголіком він не був, але раз на шість чи вісім місяців ішов у запій. Після якого ті гроші, які він мав, випаровувалися. І він ніколи точно не знав, де їх позбувся.

Вероніка повинна була покласти цьому край. То була одна з причин, чому він з нею одружився. Коли починався запій, Роллі приходив до неї витрушувати гроші. Раз пригрозив їй ножем, приставив лезо до горла. Я про це довідався від сестри, вона іноді розмовляла з Веронікою по телефону. Дружина не віддавала йому гроші, близько восьми сотень доларів, які вони назбирали на той час, у п’ятдесят п’ятому. «Любий, згадай про машину, — казала вона йому, шкірою горла відчуваючи вістря ножа. — Ти ніколи не купиш нової машини, якщо проп’єш ці гроші».

— Вона, мабуть, любила його, — зауважив я.

— Ну, може, і так. Але, будь ласка, не роби романтичних припущень, що її любов хоч трохи змінила Роллі. Вода камінь точить, але це відбувається за сотні років. А люди смертні.

Здавалося, він вагався, чи не сказати щось іще, та потім передумав. І те замовчування викликало в мене неабиякий подив.

— Але ні до неї, ні до дитини він рук не прикладав, — сказав Лебей. — І потім, пам’ятай, що того разу, коли він притиснув їй до горла ніж, він був п’яний. Зараз здійнявся великий галас щодо наркотиків у школах, і я не заперечую проти цього, бо на мою думку, це обурливо — коли п’ятнадцяти- й шістнадцятирічні діти тиняються кругом, накачані наркотою, але я досі вважаю, що найвульгарніший і найнебезпечніший наркотик, винайдений людством, — це алкоголь. І він легальний.

Коли в п’ятдесят сьомому мій брат урешті-решт пішов у відставку, у Вероніки було відкладено трохи більше тисячі двохсот доларів. До них додавалася чимала пенсія з інвалідності за його травму спини — як казав Роллі, він воював за неї з гівнярами й виграв.

Отож, гроші нарешті були. Вони купили будинок, до якого навідувалися ви з другом, але перш ніж будинок взагалі з’явився на порядку денному, звісно, була машина. Машина завжди була першочерговою. Гонитва по продавцях автомобілів сягнула свого апогею. І зрештою він зупинився на Крістіні. Я отримав присвяченого їй довгого листа. То була спортивна «фурія» 1958 року, і у своєму листі він виклав мені всі факти й цифри. Я їх уже не пам’ятаю, але певен, що твій друг може перелічити її основні характеристики вздовж і впоперек.

— Її параметри, — сказав я.

Лебей невесело всміхнувся.

— Так, її параметри. Але я добре пам’ятаю, як він написав, що її продажна ціна була на крихту менша за три тисячі доларів, але він продавця «обжидив», як він сам це сформулював, до двох тисяч ста за рахунок зданої старої машини. Він її замовив, заплатив десять відсотків, а коли вона прибула, сплатив решту готівкою — десяти- і двадцятидоларовими купюрами. Наступного року Рита, якій тоді було шість рочків, удавилася й померла.

Від несподіванки я аж підскочив у кріслі й заледве його не перекинув. Його тихий учительський голос мав здатність заколисувати, а я був змучений і вже наполовину був заснув. Та останні слова мали ефект відра холодної води в обличчя.

— Так, саме так, — у відповідь на мій запитальний приголомшений погляд сказав він. — Вони поїхали на цілий день «моторувати». Ось що замінило експедиції з полювання на машину. «Моторувати». Так він це називав. Те слівце він вичепив з однієї з тих рок-н-рольних пісень, які вічно слухав. Щонеділі вони втрьох виїжджали «моторувати». Спереду і ззаду в машині були пакети для сміття. Дівчинці було заборонено кидати будь-що на підлогу, їй було заборонено смітити взагалі. Вона добре засвоїла цей урок. Вона…

Він знову поринув у свою дивну сповнену задуми мовчанку, а потім вирішив зайти з іншого боку.

— Роллі завжди тримав попільничку чистою. Завжди. Курив він багацько, але попіл струшував у вікно, а не в попільничку, а коли докурював, то гасив, знімаючи кінчик, і у вікно ж викидав. Коли з ним їхала людина, яка таки користувалася попільничкою, то він після поїздки витрушував усе й протирав паперовим рушником. Саму машину він мив двічі на тиждень, а воском полірував двічі на рік. Дрібний ремонт виконував сам, сплачуючи за час у місцевому гаражі.

Я подумав, чи то був не гараж Дарнелла.

— Тієї неділі вони дорогою додому зупинилися біля придорожної ятки, щоб купити гамбургерів. У ті часи ще не було «Макдональдзів», лише придорожні ятки. А те, що сталося, було… напевно, досить просто…

Знову та мовчанка, так, наче він подумки зважував, скільки можна мені розказати чи як відокремити те, що він знав, від його власних здогадів.

— Вона вдавилася на смерть шматком м’яса, — зрештою сказав він. —