Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

Коли я з'явився у Болотяних Ялинах, сутінки вже оповили парк, жінка з дитиною спала, нагодована, в одній з кімнат на першому поверсі, а господині не було вдома. Я чекав її з годину, і коли стало вже зовсім поночі, не витримав і пішов зустріти. Я не встиг далеко відійти похмурою алеєю, як побачив білу постать, яка полохливо рухалася мені назустріч.

— Надіє Романівно!

— О-о, це ви? Слава богу. Я так непокоїлася. Ви пішли навпростець?

І засоромилася, опустила очі додолу. Коли ми підходили до палацу, я сказав їй тихо:

— Надіє Романівно, ніколи не виходьте з двору вночі. Обіцяйте мені це.

Мені ледве вдалося вирвати в неї цю обіцянку.

Розділ дев'ятий

Ця ніч принесла мені розгадку одного цікавого питання, яке виявилося зовсім нецікавим, якщо не враховувати того, що я зайвий раз переконався в тому, що підлість живе і в дурних, добрих загалом, душах.

Річ у тому, що я знову вийшов уночі на кроки, побачив економку з свічкою і знову пройшов слідом за нею до кімнати з шафою. Але цього разу я вирішив не відступати. Шафа була порожня, отже, шукати треба було там. Я похитав дошки біля задньої стінки (шафа стояла, засунута в нішу стіни), покрутив усе, що можна було крутити. Потім спробував підняти їх угору і переконався, що мої спроби мають успіх. Бабуся була, напевне, глухувата, а то б вона почула моє порпання. Я насилу проліз в отвір і побачив склепистий хід, який спускався стрімко вниз, немовби у підземелля. Вищерблені цегляні сходинки збігали вниз, і хід був такий вузький, що я чіплявся плечима за стінки. Насилу спустився по сходинках і побачив невеличку, також склеписту кімнату. Біля її стін стояли скрині, окуті штабами заліза, дві шафи. Усе було відчинене, і аркуші пергаменту й папери лежали повсюди. Посеред кімнати стояв стіл і біля нього грубий стілець, а на ньому сиділа економка й розглядала якийсь пожовклий аркуш. Мене вразив вираз неситості на її обличчі.

Коли я ввійшов, вона закричала з переляку і спробувала сховати аркуш. Я встиг схопити її за руку.

— Пані економко, дайте мені це. І чи не скажете ви, чому щоночі ходите сюди, у таємний архів, що робите тут, навіщо полохаєте всіх своїми кроками?

— Ух ти, батечку мій, який спритний!.. — невдоволено сказала вона. — Усе йому треба знати.

І, мабуть, тому, що перебувала на першому поверсі, заговорила з виразною народною інтонацією:

— А дулі з маком ти не хочеш? Бачите, що йому треба! І аркуш сховав. Щоб від тебе твої діти так хліб на старості літ ховали, як ти від мене той аркуш! У мене, може, більше права тут сидіти, ніж у тебе. А він, бачите, сидить та запитує. Щоб на тобі так чиряки сиділи й не питалися!

Мені це набридло, і я сказав їй:

— Ти що, в тюрму захотіла? Ти чого тут? Чи, може, ти звідси дикому полюванню знаки даєш?

Економка образилася. Обличчя її зібралося у великі зморшки.

— Гріх вам, пане, — ледве вимовила вона. — Я жінка чесна, я по своє прийшла. Он воно, у вашій руці, те, що мені належить.

Я глянув на аркуш. Там була виписка з постанови комісії у справах однодвірців. Я пробіг очима по рядках і в кінці прочитав:

«И хотя оный Закревский и до сей поры утверждает, что у него есть документы в подтверждение своих дворянских прав, а также того, что наследником Яновских по субституции является именно он, а не господин Горобурда, дело сие за длительностью двадцатилетнего процесса и бездоказательностью следует предать забвению, а прав дворянства, как недоказанных, г-на Закревского Исидора лишить».

— Ну, й що з цього? — запитав я.

— А те, батечку мій, — уїдливо проспівала економка, — що я Закревська, ось що. А це мій батько так судився з великими і могутніми. Не знала я, та спасибі добрим людям, напоумили, сказали, що повинні тут десь бути документи. Узяв суддя повітовий десять червоненьких, але ж і пораду дав добру. Давайте аркуш.

— Не допоможе, — сказав я. — Це ж не документ. Тут суд відмовляє вашому батькові, навіть його право на шляхетство не визначає. Я про цю перевірку дрібної шляхти добре знаю. Якби ваш батько мав документи на право субституції після Яновських — інша річ. Але він їх не подав — отже, не мав.

На обличчі економки з'явився вираз болісного бажання збагнути такі складні речі. Потім губи її поїхали наперед, і вона запитала недовірливо:

— А може, Яновські їх підкупили? Крутіям цим тільки дай гроші! Я знаю. І відібрали в мого батька документи, і тут сховали.

— І двадцять років судитися ви можете? — спитав я. — Ще двадцять років.

— Я, батечку, до того часу, напевне, піду панові богу штани прати.

— Ну, от бачите. І документів нема. Усе ж перерили.

— Усе, батечку, все. Але ж свого шкода.

— Так це ж тільки непевні звістки.

— Але ж своє, свої грошики, червоненькі, синенькі.

— І це дуже погано: порпатися уночі в чужих паперах.

— Батечку, свої ж грошики, — поквапливо й тупо туркотіла вона.

— Їх вам не відсудять, навіть коли б документи були. Це майорат Яновських протягом трьох століть чи навіть більше.

— Так своє ж, батечку, — ледь не плакала вона, і обличчя її зробилося пожадливим до огиди. — Я б їх, дорогесеньких, зараз у панчоху. Гроші б їла, на грошах спала.

— Документів нема, — втрачав я терпіння. — Законна спадкоємиця є.

І тут сталося жахливе й огидне. Жінка витягла голову, шия її зробилася довгою-довгою, і, наблизивши до мене обличчя, свистячим шепотом вона сказала:

— Так, може… може, вона хутко померла б.

Обличчя її аж просвітліло від такої сподіванки.

— Померла б, і все. Вона ж квола, спить погано, крові в жилах майже нема, кашляє. Що їй варто? Збудеться прокльон. Навіщо, щоб палац панові Горобурді, коли тут могла б жити я. Їй що, відмучиться — і кінець. А я б…

Боюся, що я змінився на обличчі, став страшний, бо вона одразу втягла голову в плечі.

— На падло летиш, вороно? — спитав я. — А тут не падло, тут жива людина. Тут така людина, підметки якої ти не варта, котра більше права має жити на землі, ніж ти, ступо дурна.

— Б-батечку… — мекала вона.

— Мовчи, відьмо! І ти її в могилу звести хочеш? Усі ви тут такі, гаспиди хижі! Усі ви за гроші вбити людину готові! Усі ви павуки. Усі ви матері рідної за синій папірець не пошкодуєте. А ти знаєш, що