Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

перламутровим пурпуром. Раз навіть здійнявся вітер і поніс голоси крізь віття дерев. Тієї миті Едді подумав: «Ну от, зараз почнеться, точно зараз почнеться», — але нічого не сталося. Буря й далі висіла в повітрі, й ця моторошна невизначеність, подібна до меча, підвішеного на найтоншій з ниток, навіяла йому думку про дивну тривалу вагітність Сюзанни, що тепер була вже позаду. Близько сьомої години згасло електричне світло, і Джон пошукав у кухонних шафках свічок, а Едді тим часом продовжував оповідати — про старих мешканців Річкового Перехрестя, про божевільних у місті Лад, про наляканих людей Кальї Брин Стерджис, де вони зустріли колишнього священика, котрий, схоже, в буквальному значенні зійшов зі сторінок книжки. Джон поставив на стіл свічки, а заразом — крекери, сир і пляшку чаю з льодом «Айс Зінґер». Завершив Едді розповіддю про те, як вони відвідали Стівена Кінга і як стрілець загіпнотизував письменника, щоб той забув про їхній візит, як вони ненадовго побачилися зі своєю подругою Сюзанною і як зателефонували до Джона Каллема, бо, за словами Роланда, у цій частині світу їм більше нікому було подзвонити. Коли Едді замовк, Роланд додав від себе про зустріч з Чевіном із Чейвена дорогою до Черепахової алеї. Срібного хрестика, якого стрілець показав Чевіну, він виклав на стіл біля тарілки з сиром, і Джон заходився перебирати тонкі ланки ланцюжка товстим нігтем великого пальця.

Відтак запала тривала тиша.

Коли вже стало несила терпіти, Едді порушив мовчанку, спитавши в старого доглядача, у що з цієї історії він повірив.

— У все, — без вагань озвався Джон. — Ви маєте подбати про ту троянду в Нью-Йорку, правда ж?

— Так, — кивнув Роланд.

— Бо вона захищає один з цих Променів, тоді як решту здебільшого винищили ті, як ви кажете, телепати, Руйначі.

Едді вразило те, як швидко й легко Каллем ухопив суть, але, напевно, нічого дивного в цьому не було. «Свіжим оком краще видно», — любила повторювати Сюзанна. А Каллем якраз був один з тих, кого Сиві у Ладі називали «мудрий хлоп».

— Так, — сказав Роланд. — Правду кажеш.

— Троянда опікується одним Променем, Стівен Кінг відповідає за інший. Принаймні це ви так думаєте.

— За Кінгом не зайве було б наглядати, Джоне, — сказав Едді. — Окрім усього, він має кілька паскудних звичок, але щойно ми покинемо тисяча дев’ятсот сімдесят сьомий рік у цьому світі, ми більше не зможемо повернутися й перевірити його.

— У жодному іншому світі Кінга не існує? — спитав Джон.

— Швидше за все, ні, — відповів Роланд.

— А навіть якщо існує, — вставив Едді, — те, що він там робить, не має значення. Бо наріжний світ — цей. Цей і той, звідки прийшов Роланд. Цей світ і той — близнята.

Він глянув на Роланда, щоб той підтвердив. Стрілець кивнув і запалив останню цигарку з тих, що раніше дав йому Джон.

— Мабуть, я міг би попильнувати вашого Кінга, — задумливо промовив Джон. — І не тре’ навіть йому знати, що я це роблю. Хоча це за умови, якщо я повернуся з Нью-Йорка, зробивши те ваше діло. Здається, я знаю, що то буде, але краще, щоб ви самі це озвучили. — З задньої кишені штанів він витяг потертого нотатника зі словами «Мід Мемо» на зеленій обкладинці. Прогортавши більшу його частину, знайшов вільний аркуш, в нагрудній кишені виловив олівця, лизнув кінчик (Едді насилу втримався, щоб не здригнутися) і підвів на них погляд, сповнений очікування, ніби новоспечений старшокласник.

— А тепер, дорогенькі, розказуйте дядькові Джону все до кінця, — сказав він.

П’ять

Цього разу розповідав здебільшого Роланд. І хоча повідомити він мав менше, ніж Едді, його оповідь усе одно тривала півгодини, бо говорив він, ретельно добираючи вирази і раз у раз позираючи на Едді в пошуках належних слів. Раніше Едді вже бачив убивцю й дипломата, що уживалися в Роланді з Ґілеаду, але тепер мав змогу роздивитися ще одну стрільцеву іпостась — посланця, який не хотів схибити у жодному слові своєї промови. А буря надворі все ніяк не розгоралася і не рушала далі.

Нарешті стрілець замовк і сів. У м’якому жовтому сяянні свічок його обличчя здавалося водночас дуже старим і напрочуд привабливим. Дивлячись на нього, Едді вперше запідозрив, що зі стрільцем щось негаразд і це серйозніше, ніж «сухий крутій», як назвала його Розаліта Муньйос. Роланд схуд, темні кола під очима шепотіли про хворобу. Він одним ковтком вихилив цілу склянку червоного чаю і спитав:

— Ти розумієш усе, що я тобі розповів?

— Угу. — Лише це, не більше.

— Дуже добре розумієш? — не вгавав Роланд. — Питань немає?

— Навряд чи.

— Тоді перекажи нам усе, що почув.

Джон списав маленькими карлючками дві сторінки свого нотатника і зараз гортав їх, сам до себе киваючи. Потім щось буркнув і запхав нотатника назад до кишені штанів. «Він, може, й провінціал, але далеко не дурний, — подумав Едді. — А нам не просто поталанило, що ми його зустріли. То наше ка перебувало в доброму гуморі».

— Поїхати в Нью-Йорк, — почав Джон. — Знайти цього Аарона Діпно. Не допускати, щоб про все дізнався його друзяка. Переконати Діпно, що турбота про троянду на тому пустищі — це мало не найважливіша робота в світі.

— «Мало не» можна й опустити, — зауважив Едді.

Джон кивнув, неначе йшлося про щось очевидне. Він узяв аркуш паперу з мальованим бобром угорі та вклав його до свого пухкого гаманця. Передати йому купчу виявилося для Едді Діна одним з найтяжчих випробувань відтоді, як його засмоктало крізь незнайдені двері до Іст-Стоунгема, та настільки, що він мало не вихопив аркуш із рук доглядача, поки той ще не сховав його в свій старий потертий «Лорд Бакстон». Здається, він починав краще розуміти Кельвіна Тауера.

— Отже, якщо ви, хлопці, тепер володієте пустищем, то вам належить і троянда, — підсумував Джон.

— Троянда належить корпорації «Тет», — уточнив Едді. — Корпорації, в якій ти скоро обійматимеш посаду виконавчого віце-президента.

Та очевидячки, перспектива такого стрімкого кар’єрного злету не вразила Джона Каллема.

— Діпно має скласти документи про злиття і легалізацію корпорації «Тет», — сказав він. — Потім ми йдемо до того Мозеса Карвера і переконуємо його пристати на нашу пропозицію. І хоч це буде не так просто… — Не таааак проосто… — …але ми зробимо все, що зможемо.

— Почепи тітоньчиного хрестика собі на шию, — сказав Роланд, — і коли зустрінешся з сеєм Карвером, покажи йому. Можливо, тобі доведеться подолати довгий шлях, щоб переконати його у своїй правоті. Але найперше ти маєш зробити це.

Дорогою з Бриджтона Роланд спитав у Едді, чи може він