Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Помидора була сама, Марічка навіть здивувалася: де ж це її Миша? Очі Помидорині були повні сліз, але вона не рухалася й не видавала ні звуку.

А потім пролунав дитячий крик, і всі ніби прокинулися. Озирнулись одне на одного, мовляв, це мені здалося чи всі почули те саме? Потім почали несміливо усміхатись, а коли мале зарепетувало щодуху — вимогливо й відважно — крига скресла. Між людьми почалося щось неймовірне. Вони обіймалися, цілувалися, ляскали одне одного по спині, а благенький Вухань навіть підняв свою Дзвінку на руки й закрутив її навколо себе.

— Може й ми… той?..

Вона розсміялась і злегка ляснула його долонею по губах:

— Мовчи вже, тойкало!

І тільки Івась, який стояв перед Марічкою, повівся зовсім не так, як усі. Він раптом схопився руками за голову, ніби йому стало страшно. Навіть зігнувся. А потім і зовсім несподівано розвернувся й пішов геть, ні на кого й ні на що не звертаючи уваги. Втім, і на нього ніхто уваги не звернув. Крім, хіба що, Марічки. Вона дивилася на нього зі страхом і ледве встигла відвести погляд, коли він повернувся, щоб піти. Та він і не глянув на неї.

Івась ішов порожнім селом, немов сновида. Навколо вигрівалася весна, а він нічого не помічав: ні веселих горобців, ні дерев ніжно-зелених, ні жовтих кульбаб, ні косих вечірніх променів сонця. Кроки його ставали дедалі впевненішими, погляд осмисленішим, він навіть почав озиратися, чи, бува, ніхто його не переслідує. Аж ось і хата, в якій вони мешкають з Лисим, Лелею та Марічкою.

Івась зайшов усередину й сторожко прислухався. Нікого. Він узяв з полиці великого ножа і прочинив двері надвір. Нікого. Обійшов хату, обдивився все подвір’я. Теж нікого. Крім, звісно, курей, що заклопотано греблися й квоктали.

Івась рушив до найближчої зозулястої курки, яка так самозабутньо видзьобувала ще зовсім маленькі паростки трави, аж нічого навколо не бачила. З наближенням хлопчика вона, не повертаючи голови в його бік, відійшла, зберігаючи безпечну відстань. Так, ловити курей не в курнику, а на подвір’ї — справа непроста.

Івась поклав на землю ніж і, не зводячи очей із зозулястої, підігнув коліна, напружився й стрибнув. Він навіть устиг схопити її за одне перо на гузні, та клята птаха вирвалася й, обурено репетуючи, помчала на дальній край двору.

Хлопчик іще й не підвівся, як на подвір’я влетів радісний Глина. Мабуть, він бачив, що тут щойно відбувалося, бо зі щасливим гавкотом і сам пустився ганяти курей.

— Глино, припини! Негайно припини!

Івась озирнувся й побачив Марічку. Як вона тут опинилася й коли — цього він сказати не міг.

— Ледве тебе знайшла! — випалила вона. — Тебе Лесик шукає.

Івась здивовано дивився на неї, потім озирався довкола себе, ніби не розумів, що він тут робить і як сюди потрапив.

Осоружна стріха

Миша побив жінку. Народження сина у Бороди було останньою краплею. Він, мабуть, єдиний, хто не ходив туди, — з усього села. Просидів у себе в хаті, нічого не робив. Треба прибрати подвір’я, спалити торішнє бадилля, обкопати дерева, висадити цибулю й часник, полатати стріху з північного боку — роботи непочатий край. Не кажучи вже про курник, який теж потребує ого-го яких зусиль. Це ж нечищений з осені.

Миша сидів у хаті й нічого не робив. Навіть намисто валялося на підвіконні незавершене. Його ніхто не схотів послухатися. З ним ніхто не погодився піти до прирічного лісу, щоб добити вовкулаків. Його в тих розмовах навіть ображали й зневажали. І це після того, що він для них усіх зробив! Скільки він перестріляв тих звірюк — боязно подумати. На них же й дивитися страшно було, навіть на стрісі сидячи! А він вжик! Вжик! Одного за одним, одного за одним! І після цього — така вдячність села!

Ну й хай. Усе одно в того Бороди нічого путнього не народиться. Скільки разів уже в селі так було: всі ждали, ждали, а потім — на тобі! Народилося мертве. Або ще живе, але вже таке, що ясно: не виживе.

Аж ось повернулася Помидора — рум’яна від довгого перебування на свіжому повітрі, ще гарніша, ніж завжди. Заговорила з порога, цьомкнула Мишу в щоку, не уриваючи балачки, роздягалася й говорила, говорила:

— Ой, Мишаню, якби ти бачив, яке воно! І уявляєш — усе село збіглося. Все село! Мабуть, крім тебе, всі були. А чого ти не прийшов, Мишуню, казав же, що потім прийдеш? Ти уявляєш, усі тітки — в твоїх намистах. Просто якийсь квітник, а не село. Давай ми їх мінятимемо, га, Мишеню? Можна за яйця. Яйця тепер усі бережуть, а в нас найбільше буде. Хи-хи! У нас їх і так найбільше. Хоча, мабуть, у Лисого з дітьми більше. Вони ж узагалі яєць не їдять, а курей у них ого-го! Я ж кажу, всі там були. Леля — та зразу до хати, так і стирчала там, носа не виткнула. А Борода просидів на ґанку, мов ховрашок такий — тільки великий ховрашок. Сидить і розгойдується. Тільки ховрашки так різко голівоньки повертають, а цей повільно, плавно так — туди-сюди, туди-сюди. Я дивлюся на нього й сама починаю розгойдуватися. Вирішила потім уже не дивитися, бо ще впаду. А мала Наталка, що весь час бігає, розревілася, як дитина. Хоча що ж… Вона й справді ще дитина. Всі вони діти — навіть Лисий. А Леля вже, певне, щось знає, бо як зайшла до Качені, так і не вийшла, доки та не народила вже. А такий хлопчик гарнесенький! Я, правда, не бачила, а жінки кажуть, дуже гарнесенький. І ніженьки довгенькі такі. Каченя просто щаслива! Вона така щаслива, Мишуню! Ти собі не уявляєш, яка вона щаслива!

І Миша не витримав.

— Сама ти щаслива! Сама ти гарнесенька! В самої ніженьки!.. — нестямно зарепетував він.

Помидора завмерла на півслові, очі її налилися сльозами, вона ледь чутно промовила:

— За віщо ти мене так обзиваєш? — і розридалася від кричущої несправедливості.

— І нічого тут ревіти! — не вгавав Миша.

Зазвичай Помидорині сльози заспокоювали його. З’являлося неминуче відчуття провини. І цього разу мовби щось зашкреблося під серцем, та Миша вже не міг зупинитись.

— У хаті неприбрано, їсти нічого, а вона ходить! Стовбичить там цілими днями, хизується там! А я тут сиди сам! А їй аби на Бороду подивитись, як він там хитається. А хазяйка є в хаті? Я тебе питаю, є