Читати книгу - "Шості двері"

— Двадцять! — жваво вiдгукнувся хлопець. — Вибирайте будь-якого, не пошкодуєте!

— Я хочу ось цього, — вона показала на його плече.

— Цей не продається! Демонстрацiйний екземпляр, — вiдповiв жвавий юнак, погладжуючи пацючка по гладкiй блискучiй спинцi.

— Усе продається, юначе. Питання тiльки, за якою цiною. А я хочу саме цього або ж — нiякого!

Вiн подивився на неї з подивом.

— Отже? — Анна-Марiя полiзла до сумочки за гаманцем.

— Сорок i… тiльки для вас! — пiсля недовгої паузи, пiд час якої в ньому боролися жадiбнiсть i прихильнiсть до тварини, вiдповiв продавець.

Анна-Марiя мовчки простягнула йому десять доларiв. Це було дорожче запропонованої цiни, й обличчя юнака видовжилося. Анна-Марiя мовчки зняла пацючка з його плеча й акуратно пересадила його до себе на комiр. Тварина вiдразу ж по-хазяйськи закрутила носиком i навiть смiшно чхнула, вiдчувши незнайомий запах французьких парфумiв. Усю зворотну дорогу пацючок слухняно сидiв у неї на плечi, лоскочучи хвостиком вухо.

Повернувшись у готель, Анна-Марiя замовила обiд у номер: рис iз рибою-гриль для себе й овочевий салат для пацюка. Коли офiцiантка накрила стiл, Анна-Марiя обережно пересадила на нього свого нового друга. I пацючок хазяйновито почав нишпорити мiж посудом, знайшов свою мисочку з овочами й дiловито захрумтiв ними, час вiд часу вдячно поглядаючи на Анну-Марiю…

У кiмнатi було тихо. Стiни, оббитi чимось м'яким, поглинали звуки мiста. Невже тут завжди iснували такi тихi острiвцi? Промисловий пейзаж за вiкном нагадував Аннi-Марiї величезну картину художника-соцреалiста. Невже ген там, бiля вежi водогону, в сiрiй п'ятиповерхiвцi часiв хрущовської «вiдлиги» хтось повторює її шлях, так само мрiючи вирватися звiдси, як це зробила вона? Та тiльки — чи вирвалася? А можливо, думала Анна-Марiя, менi просто пощастило? Адже на моєму мiсцi цiлком би могла виявитись iнша, i та iнша повною мiрою вiдчувала б радiсть буття? Очевидно, у механiзмi життя стався якийсь збiй, i їй дiсталася чужа роль? Яку, втiм, вона грає непогано…

За вiкном швидко стемнiло. Бiлий пацючок, досхочу наївшись овочiв, тихо дрiмав бiля її лiктя. Залишилося найголовнiше — вимовити його iм'я вголос. Анна-Марiя вiдкоркувала пляшку червоного вина, налила у свiй келих, а потiм, перевернувши пластиковий ковпачок вiд гiрчицi, хлюпнула в нього маленьку краплину й затамувала подих. Її серце забилося швидко, як перед якимось важливим iспитом. Пацючок пожвавiшав, закрутив на всi боки своїм чутливим рожевим носом i з задоволенням осушив iмпровiзовану чарку…

Тепер Анна-Марiя знала точно, яке iм'я буде у її вихованця. Альфонсiно Другий! Не пiдвiв, дорогенький! Анна-Марiя лагiдно погладила пацюка по шерстi. Альфонсiно Другий уважно подивився на неї чорними круглими очима-намистинками.

***

Тiльки наступного вечора Анна-Марiя змогла нарештi вийти в мiсто з точно визначеною метою, заради якої i приїхала сюди. Перед тим вона до полудня проспала в готельному номерi в такiй тишi, нiби вiн мiстився на днi колодязя. Альфонсiно Другий виявився ледачим i теж пролежав поруч, зрiдка пiднiмаючись їй на плече по слизькiй атласнiй сорочцi. Анна-Марiя вийшла з готелю в синi присмерки i повiльно рушила широкою алеєю, яка вела до центру. Перехожих на вулицi майже не було: падав дрiбний теплий дощик. Вона не взяла iз собою парасольки, i з волосся за комiр куртки капала вода, вiд чого Альфонсiно Другий iще сильнiше притискався до її шиї. Вона йшла знайомим шляхом — униз вулицею, повз горiлчаний магазин, який, утiм, перетворився на досить-таки респектабельний супермаркет iз дивною назвою «Товстун». На вологому асфальтi золотими плямами лежали неоновi вiдблиски лiхтарiв, наприкiнцi вулицi такими самими гронами вечiрнiх вогнiв свiтився центральний майдан.

Ось i знайома арка. Анна-Марiя не могла втриматися, щоб не заглянути досередини дворика. На землi перед будинком так само, як i колись — сто рокiв тому! — лежали вiдбитки освiтлених вiкон. Гра в класики! I так само, як i сто рокiв тому, Анна-Марiя вiдчула нескiнченний, каламутний сум дiвчинки, котра вирiшила накласти на себе руки. Їй навiть здалося, що в тiнi крислатого дерева на лавцi згорбилася знайома пташина постать дивакуватого старого в довгому чорному плащi…

Однак, крiм самотностi й суму, в цьому забутому нею мiстi було щось важливе — «iнша планета». Вона iснувала завжди. I тепер у Анни-Марiї є виправдання — час, i є перепустка — Альфонсiно Другий. Вона поспiшила вниз на майдан i рiшуче пiдiйшла до службового входу в цирк.

Сонна вахтерка обурено змiряла її поглядом крiзь непрозоре вiконце прохiдної.

— Ви не пiдкажете… — в Анни-Марiї на мить перехопило вiддих, i вона не знала, як правильно сформулювати запитання, адже справжнього iменi старого вона не знала. — Тут працює доглядачем старий на прiзвисько Калiостро?

— Так, був такий, — лiниво пробурчала жiнка. — Старий алкаш.

— Я можу його побачити?

Вахтерка посмiхнулася, показавши два жовтих металевих зуби:

— Можете. Тiльки не тут, а на цвинтарi… Не скажу точно на якому… А помер вiн два мiсяцi тому. Мiцний був старигань, хоч i любив закласти за комiр. Така халепа — заснув п'яний у загонi слона. А вiн також старий був, вже не виступав, то теж помер того вечора i придушив старого… Така от дурна iсторiя…

— Так… так… я розумiю…

Анна-Марiя бiльше не знала, що сказати, i що взагалi можна сказати, коли руйнується остання iлюзiя.

— А фургончик його зберiгся? — нерiшуче запитала вона.

— Стоїть його халупа, геть дiрява. Нiкому вона не потрiбна. Один бруд… Дотепер самогонкою вiд неї несе за три версти. Та й тварин майже не залишилося — хiба що два старi вiслюки та один ведмiдь драний. А так усiх розпродали. Годувати немає чим. Зарплати другий мiсяць не платять…

— Я вас дуже прошу, — Анна-Марiя навiть забула, що в неї в гаманцi лежить золотий ключик вiд усiх дверей, — я благаю, пустiть мене подивитися на фургон.

— Родичка, чи що? — недовiрливо оглянула її вахтерка. — Щось не схоже… Спадщини там немає нiякої, все прогнило — одне ганчiр'я… Та й не маю права пускати на територiю стороннiх.

Анна-Марiя здогадалася й дiстала iз сумочки грошi…

— Дуже вас прошу…

I вахтерка вiдчинила перед нею скрипучi дверi.

Анна-Марiя, ледь стримуючи тремтiння, ступила на захаращений дворик цирку. I вiдразу ж вiдчула знайомий запах. Навiть Альфонсiно Другий витягнувся в струнку на її плечi, й вона машинально погладила його по спинi.

Фургончик був той самий. Тiльки фарба на ньому полопалась i звисала з розхитаних стiн дрiбною стружкою. Анна-Марiя помацала над дверима i зовсiм не здивувалася, коли в її руцi виявився старий iржавий (той самий!) ключ. Вона зробила глибокий вдих i пiрнула в затхлу темряву примiщення, намацала на низькiй стелi лампочку без абажура i крутнула її