Читати книгу - "Коли ти поруч"

– Це правда, – спокійно сказала Даша. Після перенесеного стресу в неї не залишилося жодних емоцій. Тільки порожнеча.

– А що це за хвороба – СНІД?

– Це важка хвороба.

– Як рак?

– Ага.

Бабуся беззвучно пустила сльозу.

– Як же так вийшло, Дариночко?

– Я рятувала в аварії хлопця і заразилася.

– Треба ж такому статися! Горе яке! І що ж тепер, дитинко, будеш робити?

– Лікуватися. Що ж іще?

– Рак не лікується. Якщо СНІД, як рак…

– І рак, і СНІД лікуються. Ти за мене не хвилюйся. Чи ти, бабусю, теж боїшся від мене заразитися? – запитала Даша, поцілувавши вологу від сліз щоку бабусі.

– Краще б я захворіла, ніж ти. Зарази мене цим СНІДом, щоб я довго не мучилася. Хіба це життя?

– Бабусю, не кажи дурниць. Хто мене тоді буде любити? Чекати? Кого мені любити? Я залишилася сама. Зовсім сама.

– Наречений, напевно, кинув?

– Кинув, бабусю, кинув.

– От скотина, перцю йому в дупу!

– Бабцю, та ти, виявляється, ще й як лаятися можеш, – посміхнулася Даша.

– А ти не впадай у відчай. Ось вилікуєшся та утреш йому носа. Знайдеш собі гарного хлопця, високого, білозубого, кучерявого і з чорними вусами.

– Чому саме з кучерями і вусами?

– А якого ж іще? Найкрасивішого! Він буде любити тебе й жаліти і вже точно ніколи не кине. Він буде працювати, а ти дома готувати йому їсти. Знаєш же, які чоловіки проглоти? Їм скільки не дай – усе мало й мало. А ти приготуєш йому різні страви, щоб він був задоволений. Сходиш у великій-превеликий магазин і накупиш всякої усячини. Що, наприклад, там продається?

– Морепродукти, різні креветки, кальмари, величезна риба, – відповідала Даша.

– Ось! Ось цих морепродуктів наготуєш йому багато-багато. А ще борщ. Борщ вари з квасолею, як у нас це роблять у хаті. Він завжди смачніший з квасолею. Йому дуже сподобається.

– Справді? – запитала Даша, вслухаючись у тихий, заспокійливий голос старенької. Їй стало затишно на душі, наче хвороба вже залишилася десь у далекому минулому і її справді чекає вдома люблячий чоловік.

– А ще, Дариночко, чоловіки, як коти, ласку люблять. Почешеш йому за вушком – він і замурчав, оченята примружив і вже готовий за тобою йти і у вогонь, і у воду. Запам’ятала?

– Запам’ятала.

– А що тобі мати з батьком сказали?

– Вигнали з дому.

– Я знала, що вони так вирішили. Але ти на них зла не тримай, дитинко моя. Вони самі не відають, що творять. Я їм вже казала, що краще б мене на вулицю викинули… Нічого, буря пройде, все вщухне. Ось побачиш, усе буде в тебе добре.

– Бабусю, давай я тебе скупаю.

– Давай, дитинко. Тільки спочатку я тобі щось дам.

Бабуся попорпалася рукою десь під матрацом і дістала стос грошей, загорнутих у целофан.

– Ти що, на грошах спиш? – посміхнулася Даша.

– Це мої гроші, на смерть. Бери їх, Даринко, витратиш на ліки.

– Ні, я ці гроші не візьму, – запротестувала Даша.

– Бери, кажу! Тобі вони потрібніші. Ти молода, красива, тобі треба вилікуватися. А мені вони навіщо?

– А на смерть?

– А! – махнула рукою бабуся. – Живому вони потрібніші, ніж мертвому. Здохну – нехай, що хочуть, зі мною роблять, хоч у городі під грушею в ямку закопають! Бери, бери, а то ображуся.

– Спасибі тобі, бабусю, – сказала Даша. – Ти – найкраща у світі бабулечка.

– Сама знаю, – пожартувала бабуся. – А ти пам’ятай, що ти – найкраща онука. І найгарніша. І знай, що я тебе завжди буду чекати, можеш приїжджати до мене, коли захочеш.

– Ти ж знаєш – мене не пустять.

– Цей будинок збудував мій чоловік, твій дід. Він поліз у шахту під землю працювати, щоб його побудувати. І поки я жива, ти можеш спокійно в нього входити, коли захочеш.

– Бабусю, – Даша міцно, всім тілом пригорнулася до старенької, – у мене досі не було чоловіка. Хоч ти мені віриш?

– Вірю. А чого ж мені не вірити?! Але це нічого. Буде. У твоєму житті обов’язково буде той, єдиний, який закохається в тебе по самі вуха. Я знала в житті одного чоловіка – твого діда. Коли його завалило в шахті, мені було всього тридцять років. І знаходилися інші чоловіки, сватали мене, а я так і не змогла забути свого чоловіка.

– Значить, у тебе був один-єдиний чоловік?

– Розумієш, Дашенько, якби я бачила його загиблим, у труні, або хоча б була його могилка, я б точно знала, що він мертвий. Але тіло мого чоловіка так і не знайшли. А я все життя ночами прислухалася до шамотіння у дворі. Усе мені здавалося, що він зміг вибратися з-під завалів і знайти запасний вихід із шахти або вибрався і втратив пам’ять. Може, його інші люди пригріли, дали притулок, а він прийде до пам’яті й повернеться додому. Як же я могла вийти за іншого? Снився він мені все життя. Все, бідолаха, шукає вихід з темного тунелю, все кличе мене на допомогу…

– А зараз? Уже не сниться?

– Сниться. І зараз кличе до себе. Але тепер я знаю, чому він мене кличе. Пора мені, напевно, готуватися до зустрічі з ним, настав час. Але мене ось що турбує, Дашо, – бабуся повернула голову до дівчини і зашепотіла їй у вухо: – Тільки пообіцяй не сміятися.

– Не буду.

– Мій чоловік потрапив на небеса молодим, красивим, у розквіті своїх сил. Ось зустрінуся я з ним скоро, а чи впізнає він мене? Адже я стала стара, ходити не можу, а він – кров з молоком. Ми повинні бути разом? Га? Як ти думаєш?

– Ну, бабусю, в тебе і питання.

– Отож. Кличе він мене, а я б рада зустрічі, та боюся, що злякається мене таку, розлюбить. Як ти думаєш?

– Я думаю, що коли ви зустрінетеся в раю, то будете обоє молоді, здорові і красиві, такі, якими були, коли розлучилися. Ви зустрінетеся, щоб продовжити своє вічне кохання.

Бабуся, помовчавши, посміхнулася.

– Це ти добре сказала і, головне, правильно. Тепер я буду спокійна. Спасибі тобі, Дашенько, що розтлумачила старій.

– Давай, моя хороша, будемо купатися, – сказала Даринка.

В її голові мимоволі з’явилася думка про те, що миє бабусю востаннє…

Даша відчинила двері шафи, яка була в колишній її кімнаті. Тут акуратними стосами лежав її посаг. Бабуся і мама наскладали їй комплекти постільної білизни, рушники різних розмірів і кольорів, білі капронові штори на вікна, пухові ковдри. Даша кинула в сумку кілька комплектів постільної білизни, поклала рушники, теплу