Читати книгу - "Катріона"

— Які ви чудні, містер Дейл, — зауважив я йому, — коли б ви хоч краєчком ока подивилися на цей папірець, то, мабуть, змінили б свою думку.

Дурні горяни, схопивши мене, відібрали тільки наявні гроші, а от папірця, якого я зараз простяг Енді, лишили. Це був чек Британської льонопрядильної компанії на досить значну суму.

Енді прочитав чек.

— О-о, та ви, я бачу, заможна людина, — промовив він.

— По-моєму, це могло б змінити ваші погляди на деякі речі.

— Не вийде! — вигукнув Енді. — Ви цим тільки стверджуєте мою думку, що здатні підкупити мене. Та не вийде, сер.

— Побачимо. А зараз я доведу вам, що добре розбираюся в ситуації. Ви одержали наказ затримати мене тут до вівторка, 21 вересня.

— Ви не дуже помилилися, — відповів Енді, — я маю відпустити вас, якщо не буде додаткових вказівок, 23-го, в суботу.

Я не міг не розуміти, яка підступність крилася в цьому розпорядженні. Мені надавалася можливість з'явитися на суд, коли вже буде надто пізно і мої свідчення не матимуть належної сили, коли б я навіть і зважився говорити. Така невтішна перспектива вкрай обурювала мене.

— Слухайте, Енді. Ви добре знаєте життя, і я хотів би, щоб ви вислухали мене і подумали над дечим. Я знаю, що в цій справі замішані поважні особи, і не сумніваюся, що вам добре відомі їхні імена. Декого з них я бачив і говорив з ними. Подумайте, Енді, в чому я винен? Як зі мною повелися? Кілька голодранців-горян схопили мене ЗО серпня і кинули на купу старезного каміння — бо цю скелю вже не можна назвати ні фортецею, ні тюрмою (як колись у далекому минулому), — притулок охоронця дичини на Бассі; більш того, збираються відпустити мене на волю 23 вересня так же таємно, як і схопили. Хіба це закон? Чи, може, цього вимагає справедливість? — питаю я. — По-моєму, це брудна інтрига, якої мусять соромитися ті, хто в ній замішаний.

— Я не можу заперечити вам, Шооз. Воно й справді виглядає якось негарно, — відповів Енді, — і коли б ці верховоди не були добрими вігами і ревними пресвітеріанцями, то я скоріше загнав би їх за синю хмару, аніж став би допомагати їм.

— Виходить, Ловат добрий віг і ревний пресвітеріанець? — зауважив я.

— Його я не знаю, — відповів Енді. — Не маю з ним ніяких справ.

— Значить, ви підтримуєте зв'язок з Престонгрейнджем…

— Цього я вам не казав, — захищався він.

— А тут і казати нічого. Я сам знаю, — напосідав я.

— В одному ви можете бути певні, Шооз, — сказав Енді. — Як би ви не старалися, з вами ніяких справ я не маю… і не хочу мати.

— Гаразд, Енді. Бачу, що треба поговорити з вами відверто, — не поступався я і виклав йому все, що вважав за необхідне.

Він вислухав мене серйозно, а коли я скінчив, здавалося, над чимось замислився.

— Шооз, — заговорив він нарешті, — буду також відвертим. Ваша розповідь надто вже дивна й не заслуговує на довір'я, якщо розглядати її у вашому тлумаченні. Що ж до вас, то ви здаєтеся мені досить порядним юнаком. Однак я старіший за вас і розсудливіший, а тому, мабуть, трохи більше розуміюсь у цій справі. Я виклав вам усе ясно й відверто. Ви не постраждаєте від того, що я вас тут затримаю, а, навпаки, тільки виграєте. Країна теж не постраждає, коли повісять одного якогось там горянина. Коли ж я відпущу вас, то кому-кому, а мені це зашкодить у першу чергу. Отож, як порядний віг, як чесний товариш і, звісно, не ворог самому собі, я вважаю, що для всіх буде найкраще, коли ви залишитеся тут з Енді та бакланами.

— Енді! — благально звернувся я до нього, кладучи руку йому на коліно. — Цей горянин не винен!

— Шкода, дуже шкода, — мовив він. — Але ж ви самі бачите, що в цьому світі не все виходить так, як нам хотілося б.

Розділ п'ятнадцятий

РОЗПОВІДЬ ЧОРНОГО ЕНДІ ПРО ТОДА ЛАПРАЙКА

Поки що я мало сказав про горян, які перебували з нами на острові. Вони всі троє були прихильниками Джеймса Мора, і це ще більше затягало зашморг на шиї їхнього ватажка. З англійської мови кожен знав не більше двох-трьох слів, але Нейлу чомусь здавалося, що він по-справжньому володіє цією мовою, щоб підтримувати загальну розмову. Проте коли він зважувався на це, слухачі лишались цілком протилежної думки. Хлопці виявилися простими, смирними людьми, значно витриманішими, ніж можна було сподіватися, судячи з їхнього вигляду. Майже з самого початку нашого перебування на острові вони були ніби слугами Енді та моїми.

Тут, на цьому відрізаному од світу клаптику землі, серед руїн колишньої тюрми і нестихаючого шуму моря та крику морських птахів хлопці-горяни, як мені здалося, відчували якийсь забобонний страх. Коли не було роботи, вони або вкладалися спати (це, здавалось, ніколи їм не набридало), або ж Нейл розважав їх розповідями про різні страхіття. Якщо цей розпорядок чомусь порушувався — приміром, двоє спало, а третій не міг цього зробити, — тоді я бачив, як, напружившись, наче тятива лука, цей третій прислухався до найменшого шурхоту, сторожко озирався на всі боки, нервував, здригався, обличчя його блідло, а руки стискалися в кулаки. Я не мав нагоди довідатись, звідки береться той дивний страх, але тривога й занепокоєння горян передавалися й мені. Не можу підшукати відповідних слів, щоб визначити цей стан, проте від Енді я частенько чув по-шотландському:

— Так, Басе — жахливе місце.

Таким воно завжди мені й уявляється. Моторошно жахливим уночі, жахливим вдень. Тут ніколи не замовкав жахаючий крик птахів, гуркіт моря та гучна луна в скелях. Таким був Басе у звичайну погоду, а коли хвилі були особливо крутими і били з страшною силою об скелі, то шум їх громом котився далеко навкруги, відлунюючи барабанним боєм невидимого війська — в такі хвилини ставало водночас і страшно й весело. Проте і в спокійну погоду Басе міг нагнати страху на людину, і не лише на горянина, я сам у цьому не раз переконувався. Надто вже багато загадкових, глухих звуків линуло десь знизу і, підіймаючись, гуло під склепінням диких скель.

Ніколи не забуду почутої на острові розповіді і тієї сцени, в якій мені довелося брати участь і яка відіграла велику роль для