Читати книгу - "Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана"

Тим часом гріб Мазепи став місцем паломництва для українських патріотів. У червні 1722 р. Орлик, переїжджаючи через Галац, перед в'їздом на чужину, де мав почати важке життя політичного емігранта й вигнанця, записує такі слова: «Був я у церкві св. Юрія, відвідати гріб покійного Мазепи. Я молився за його душу і казав відправити за нього панахиду з жалю, що така велика людина не має гідного для себе гробу».

Напередодні війни з Наполеоном в 1811 р. український патріот історик Мартос, старшина російської армії, переїжджає зі своїм відділом через Галац. Він відвідує гріб Мазепи і в своїх споминах залишає нам такі пам'ятні міркування:

«Мазепа вмер далеко від свого рідного краю, за якого незалежність боровся. Він воював за свободу і за це вартий пошани прийдешніх поколінь. Коли він згинув, сини України втратили ті святі права, яких Мазепа обороняв так довго з завзяттям і любов'ю справжнього патріота. Він щез, а разом із ним щезло ім'я України і славетних козаків. Він визначувався великими прикметами і підтримував розвиток наук. Він відновив Київську Академію і збагатив її бібліотеку рідкими дорогоцінними рукописами. І ту людину, яка вернула Академії її славу, яка побудувала або відновила стільки святинь, проклинають щороку у першу неділю великого посту разом із Разіним та іншими злодіями і бандитами. Та яка різниця? Разін — бандит і боговідступник, Мазепа — освічена і гуманна людина, зручний полководець і провідник вільного, отже, щасливого народу! У Києві я був приявний на цій негідній відправі, в якій на ганьбу нашої церкви беруть участь митрополит, єпископ і все духовенство».

А проте, таке обурення не могло проявитись назовні. Спомини Мартоса залишалися довго в рукописі, бо за царської влади паломництво до гробу Мазепи вважали майже державною зрадою або змовою проти державного ладу. Ось чому стільки імен найкращих українських синів не дійшло досі до нас.

Український патріот, що в однострої російського старшини йшов потайки поклонитись на гріб Мазепи, мав чого обурюватися. Аж до революції 1917 р. в усіх церквах царської держави від Владивостока до Одеси у першу великодну неділю кидали анафему на Мазепу. Російська православна церква, що була слухняним знаряддям у руках царського уряду, ганьбила ще 200 літ після смерті національного українського героя, якого не переставала лякатись. Царський уряд робив усе, щоб знеславити або затерти спомин Мазепи: «Всевладний Мазепа» — як звали його автори панегіриків — став «проклятим і собакою».

Оця негідна боротьба мала свої наслідки. Найкращі сини Мазепиної спадщини, що зрозуміли його наміри та ідеї та хотіли їх продовжувати, що зреклись багатства і високих становищ, воліли заслання та Сибір, всі вмерли далеко від свого рідного краю, порвавши всі взаємини з рідною землею і не мали змоги впливати на своїх земляків та поширювати серед них свої ідеї.

А тим, що залишились на Україні, небезпечно було підтримувати зв'язки з мазепинцями. Коли 20 літ після Полтавської битви один із посланців Орлика приїхав до Ніжина, полковники зібрались в підземеллі і там у померках відправили панахиду за великого гетьмана.

Недаремне царський уряд назвав український національний рух мазепинським, а російські історики, що супроти того уряду проявили таке саме рабство, як православна церква, ставились до нього у 200 літ після його смерті як до завзятого ворога і зображали його так само, як польські історики Хмельницького. Єдиний росіянин, що зірвав з тією ганебною традицією, був декабрист Рилєєв, засуджений на шибеницю.

Зате український народ у своїй теплій симпатії до гетьмана творив довкола його постаті зворушливі легенди. Одні вірили в те, що Мазепа не вмер і заховався в Києво-Печерській лаврі (а не як деякі кажуть, в Святософійському соборі). То знов оповідали собі про те, як він спить і з шаблею в руці жде на мент визволення України. Народні пісні, що зберегли ці перекази, переходили з покоління в покоління.

Так само таємним, як для свого народу, Мазепа лишився в європейській історії: помста, яку обіцяли йому росіяни, не дозволила аж до наших днів на справедливу його оцінку. Мазепу змальовували як нечесного авантюриста, підступного і зрадливого, що мав на оці тільки власну славу, себелюбного і жорстокого, якого нещирі ради були причиною нещастя Карла XII. Ми бачили, що все це неправда.

Мазепа був передовсім патріотом, перед яким стояла ідея одноцільної України, що зуміла би забезпечити собі повну незалежність від Росії і від Польщі. Його план був передуманий і добре підготовлений, він ішов до нього як до єдиної цілі все своє життя. Він не був неосяжний, навпаки: треба було виїмкового збігу несприятливих обставин, щоб він заломався. Карло XII вступив запізно на Україну, росіяни завдяки зраді здобули Батурин і Запорозьку Січ, Полтавська битва, що повинна була бути переможною, перемінилася несподівано у програну шведів. Можливо, що Мазепа зробив помилку, не звертаючи досить уваги на національні настрої українського народу, не роз'яснюючи йому своїх планів, спираючись занадто на аристократію без участі широких народних мас, які в хвилині небезпеки не зуміли прокинутися і лишились пасивними, бо були здивовані почином, до якого їх ніхто не підготовив.

Та як там і було, невдача Мазепи є припиненням впливів західної культури, якої представником був Київ і перемогою московського варварства над її представницею Україною. Треба було довгих літ, заки переможені зуміли мирними засобами завоювати своїх диких переможців, заки учні київських шкіл вказали шлях до вищої культури грубим боярам і диким царям.

А проте, той Мазепа, над яким російські історики так знущалися, якого православні священики проклинали по всіх церквах, мав дивно привабливий вплив на поетів, малярів і музик в Європі, а це певна ознака остаточної перемоги, яку віщували йому поети, що були завсіди ворожбитами історії.

Чи можна сказати, що Мазепа програв справу?

Коли взяти на увагу безпосередній вислід і голий факт, вислід Полтавської битви і втечу до Бендер, то так. Та коли зважити, що Мазепа влив в душу народу національні змагання, тоді ще неясні, розпорошені, нез'ясовані, що зібрав їх в одну цілість і надав їм реальну форму, що сам став символом української незалежності, до якої простягала свої хижацькі кігті Москва, тоді зусилля його не було зайве і можна вважати, що перемога його прийшла в хвилині, коли український народ скинув із себе пута неволі у 1917 р.