Читати книгу - "Крижана принцеса"

Кавоварка голосно сповістила, що кава готова. Вера заледве підвелася й випрямила спину. Вона потягнулася за старою потертою чашкою й налила в неї каву. Чашка — єдине, що залишилося від подружнього сервізу, який батьки Арвіда подарували на весілля. Це був якісний данський порцеляновий посуд. Білий із блакитними квітками, які за ці роки вже майже втратили свій колір. Тепер, окрім чашки, нічого не залишилося. Коли Арвід був живий, вони користувалися сервізом тільки на свята, але після його смерті вона назавжди втратила змогу розрізняти будні та свята. Частина сервізу вже зносилася, а іншу Андерс розбив у п’яній гарячці ще понад десять років тому. Ця остання чашка — її найцінніша власність.

Вона насолоджувалася кавою. Коли залишився вже останній ковток, Вера вилила його на блюдце й випила, затиснувши між зубами шматок цукру, через який просочувалася кава. Після численних годин марудного прибирання її ноги проймала втома, і вона поклала їх на стільчик перед собою, аби бодай трохи розслабитися.

Будинок маленький і непримітний. У ньому вона жила вже майже сорок років і житиме до свого останнього подиху. Він насправді не був надто практичним і розташовувався високо на пагорбі. Дуже часто дорогою додому їй доводилося зупинятися й перепочивати. З роками він утратив свій привабливий вигляд як усередині, так і зовні. Хоча будинок однаково був у досить хорошому стані, Вера могла продати його за чималі гроші й переїхати до квартири, однак вона про це й думати не хотіла. Нехай радше все згниє навколо неї, ніж вона звідти переїде. Тут минуло їхнє з Арвідом маленьке, але щасливе подружнє життя. На цьому ліжку в спальні вона провела першу ніч, щойно переїхала від батьків. Шлюбну ніч. У цьому ж ліжку вони зачали Андерса. І коли вона була при надії й могла лежати лише на боці, Арвід лягав за її спиною, щільно притискався до неї й погладжував її живіт. Він шептав їй слова розради про те, яке щасливе життя чекає на них. Про дітей, яких вони виховають разом, радісний сміх, що долинатиме зі стін будинку впродовж багатьох років, і про те, що, коли вони стануть старими й діти переїдуть із будинку, вони сидітимуть кожен на своєму кріслі-гойдалці біля каміна й говоритимуть про те, яке прекрасне життя прожили разом. Їм було трохи за двадцять, і ніхто з них навіть уявити не міг, що насправді чекає на них.

Вона сиділа за цим кухонним столом, коли їй про все розповіли. Дільничний офіцер Поль постукав у двері, тримаючи в руці кашкет. Щойно вона його побачила, відразу ж зрозуміла, яка звістка на неї чекає. Притуливши вказівний палець до вуст, щойно він почав говорити, вона тихенько попросила його ввійти до будинку. Тоді вона була при надії, на дев’ятому місяці. Вони попростували на кухню, і вона ввімкнула кавоварку. Поки вони чекали на каву, Вера мовчки спостерігала за чоловіком за іншим краєм стола. Він же намагався не дивитися на неї й втупив очі в стіну, нервово поправляючи свій удушливий комірець. Щойно чашки гарячої ароматної кави запарували перед ними, вона дала йому жестом знак продовжити розповідь. Досі вона не промовила ані слова. Вона слухала нав’язливий шум у голові, який із кожною хвилиною дедалі гучнішав. Вона дивилася, як губи дільничного рухаються, але жодне слово не могло пробитися крізь какофонію в її голові. Вона не бажала чути. Вона знала, що Арвід лежить тепер на дні океану й погойдується в такт водоростей. Жодні слова не могли нічого змінити. Жодні слова не могли розвіяти хмари, які зараз оповили небо, і єдине, що виднілося, — сіра скорбота.

Вера зітхнула, згадавши про те, скільки трагічних подій трапилося з нею за цим кухонним столом. Усі, хто втрачав своїх близьких і коханих, казали, що їхні óбрази з роками губили чіткість. У неї все було навпаки. Образ Арвіда ставав дедалі чіткішим, інколи вона так ясно бачила його перед собою, що її серце пронизував гострий біль. Те, що Андерс був живою копією Арвіда, — і прокляття, і благословення водночас. Вона знала, що якби Арвід був живий, то нічого поганого не сталося б. Він був її натхненням, і поруч із ним вона могла бути сильною й витримати все.

Вера високо підстрибнула на стільчику, коли задзвонив телефон. Вона заглибилася в спогади й завжди дратувалася, коли її переривав цей різкий телефонний дзвінок. Вона руками допомогла собі зняти зі стільчика ноги, які затерпнули, і поспішила до телефону, який стояв у коридорі.

— Мамко, це я.

Андерс нерозбірливо бурмотів, і з багаторічного досвіду вона могла точно визначити, на якій стадії сп’яніння він зараз. Майже на півдорозі до переможної. Вона зітхнула.

— Привіт, Андерсе. Як ти там?

Він проігнорував запитання. Вона вже мала безліч таких розмов.

Вера подивилася на своє відображення в дзеркалі й побачила змучену жінку зі слухавкою в руці. Дзеркало було старим і вкритим чорними плямами. Вера подумала, що сама дуже схожа на нього. Вона мала патлате сиве волосся, на якому ще слабко пробивався темний відтінок, прилизану й укладену назад зачіску, яку зазвичай робила сама манікюрними ножицями перед дзеркалом у ванній. Вона навіть не переймалася тим, щоб піти до перукарні й витратити на це чималі гроші. Її обличчя відображало багаторічний сум і біль, який помітно проявлявся в зморшках і складках. Її одяг відповідав її особистості. Нейтральний, але практичний. Зазвичай сірий або зелений. Завдяки важкій фізичній праці та неповноцінному харчуванню вона не набрала зайвої ваги, як багато жінок у її віці. Натомість була жилавою й сильною. Вона завжди працювала, як віл.

Вера раптом усвідомила, що сказав Андрес на іншому кінці слухавки й спантеличено відірвала погляд від дзеркала.

— Мамко, тут надворі всюди стоять поліцейські автомобілі. Тут їх достобіса! Імовірно, вони приїхали, аби мене забрати. Що в біса мені робити?

Вера почула, як його голос підвищувався, і з кожним словом він панікував дедалі сильніше. Її тіло пронизав холод. У своєму відображенні в дзеркалі вона побачила, що так міцно вчепилася в слухавку, що кісточки на її пальцях побіліли.

— Нічого не роби, Андерсе. Лише зачекай. Я негайно прийду.

— Добре, але поспіши! Це не так, як зазвичай буває, що один поліцейський приходить. Мамко, тут їх стільки! Аж три автомобілі. Дідько!

— Андерсе, послухай мене. Зроби глибокий вдих і заспокойся. Я кидаю слухавку й спробую якнайшвидше