Читати книгу - "Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію"

про «Марімекко» жодного разу не згадав. Ось що іще подарували нам фіни! У мене самого лежить вдома у шафі такий светр, ось завтра, як повернуся, відразу його зранку й одягну, думаю я, в першу чергу дістану з шафи й одягну мій светр у синю й блакитну смужки. Та це ж кольори прапора, фінського прапора! — осінило мене раптом. Подумати лишень — у мене лежить светр у фінських національних кольорах, а я абсолютно непростимим чином забув надягти його відразу, першого ж дня; треба було вдягти його, коли я ходив у Фінське посольство, тоді мені вже точно дали б це замовлення, тут би вже ніхто не сумнівався, хто найкраща кандидатура для цієї роботи, я і є підходяща кандидатура, якщо я її отримав, проте сумніви все ж були, це відчувалося, переговори затягувалися, фіни мене перевіряли, розпитували, отже, були у них сумніви, а я терпіти не можу сумнівів, бо сумніви — це плинність, а я люблю все міцне, як, наприклад, гори, хоча й в горах трапляються обвали каміння, як це було, наприклад, коли начальники талібів наказали підірвати величезні статуї Будди в Афганістані, що простояли п’ять тисяч років, їм, бачте, не подобається, коли роблять зображення богів; вони взагалі не люблять зображень, їм, можна сказати, подобається, коли все один в один; вони хочуть, щоб карта була того ж розміру, що й територія; вони визнають Бога, але тільки самого Бога, без зображень, тому вони підривають гори, викликаючи в мене почуття невпевненості, адже гори не течуть, як вода. А тут виходить, що все менше залишається сталих речей і все більше плинних, і скоро абсолютно все потече, і щоб підштовхнути цей процес, афганці підривають гори. З глузду вони з’їхали чи що? Зате у Фінляндії мало гір, зовсім небагато. Зрозуміло, що для більшості норвежців це прикрість. З точки зору норвежців, краще, коли багато гір, якщо у Фінляндії немає гір, взагалі не варто про них згадувати в брошурі, відзначаю я на майбутнє; якщо вже гори такі важливі для норвежців (а у Фінляндії гір мало), то, зрозумівши, що у Фінляндії гори практично зовсім відсутні, норвежці ще задумаються, перш ніж їхати у відпустку до Фінляндії, та якщо вони не будуть цього знати, то можуть поїхати, розмірковую я, бо, як кажуть, чого не знаєш, — від того й голова не болить, хоча, щодо мене, я з цим не згоден, є багато чого такого, від чого може боліти голова, хоча ми не здогадуємося про причину, однак якщо це увійшло в приказку (ми теж її повторюємо), вона підходить до цієї ситуації, і якщо я нічого не напишу в брошурі про гори, мене не можна буде звинуватити в їх відсутності, і нічого на мене нарікати (ще чого бракувало), я ж іще на світ не народився, коли утворилася Фінляндія, це відбулося без мене, тому з мене нічого не візьмеш, головне — убезпечити свої тили, щоб у будь-яку хвилину можна було втекти чи просто повернути у зворотний бік, це взагалі добре, коли можеш повернути назад або хоча б знаєш, що в тебе завжди залишається така можливість. Та найкраще — втекти.

Бім не спить. Весь цей час у нього в кімнаті було тихо, але зараз до мене долинули звідти якісь звуки, і я встаю, щоб з’ясувати, у чому справа. Підійшовши до дверей, я постукав; я навмисне спочатку стукаю, бо надивився кінофільмів і телесеріалів про те, як підлітки переживають, коли батьки приводять додому своїх нових коханців, і хоча ми з Сестрою ніякі не коханці, я не відкидаю того, що Бім міг так вирішити, і ці думки викликали у нього ревнощі, здивування, образу — мало як це могло повернутися в голові підлітка, подумав я і тому спочатку постукав, показуючи йому, що поважаю його особисту територію і чекаю, коли він дозволить мені зайти, якщо він не проти, а якщо він проти, я не буду наполягати, а краще повернуся до себе на диван і продовжу роботу над нотатками про Фінляндію, у мене ще купа роботи, є ще маса речей, на які я не встиг звернути увагу чи якось торкнутися, здебільшого, мабуть, таких, яких краще й не знати; стукаючи до Біма, я ніби кажу йому: «Привіт, друже! Я прийшов з миром!» Нарешті Бім відгукнувся; отримавши дозвіл, я відчиняю двері і бачу: Бім в одних трусах сидить перед комп’ютером. Він грає в мотоциклетні гонки — забавка безневинна та водночас, як я про це читав, розвиває моторику руки і здатність вирішувати проблеми в інших сферах життя; я не поділяю скептичного ставлення до комп’ютерних ігор, не поділяю і хочу ясно дати зрозуміти це Біму, щоб він знав мою позицію. Цікаво! — кажу я. Але слово вибране невдало. Хто ж так робить: увійти в кімнату підлітка і сказати «Цікаво!» Підліток на це подумає: «Пішов ти зі своїм „цікаво“!» Треба було вибрати інше слово, але що сказано, те сказано. Я сідаю на ліжко і дивлюся, як він грає. У нього непогано виходить.

Він бере участь у мотокросі через пустельну місцевість, змагаючись з групою інших мотоциклістів. Бім не лідирує, та займає хороше друге чи третє місце. Ти класно водиш, кажу я. Бім киває і питає мене, чи не хочу я теж спробувати, я відразу ж погоджуюся, тут не можна відмовлятися, моя згода — сигнал, що я приймаю його заняття і його самого, і немає кращого способу домогтися від налаштованого на бунт підлітка прихильності до майбутнього сурогатного батька, аніж простота та щирість, — звісно, якщо вони не перебільшені. Єдине, що від мене вимагається, — це показати себе трошки безголовим у комп’ютерній грі, це, міркую я, надовго скріпить нашу дружбу з Бімом. Бім розтлумачує мені, як треба користуватися мишею: на газ натискаєш лівою клавішею, гальмуєш правою, а керуєш корпусом, — одне слово, все робиш мишею.

У мене справа пішла на диво добре. Інакше не скажеш. Через кілька кіл я вирвався вперед і на шаленій швидкості мчав аризонською пустелею, пройшов уже кілька рівнів, маленька стрілочка в лівому нижньому куті екрана вказує, в якому напрямку треба їхати, щоб вийти на наступний рівень, на дорозі весь час трапляються скелі і каміння, кактуси і вибоїни, а то й поєднання перешкод, і треба стежити, щоб не наїхати на що-небудь таке, що виб’є тебе з сідла, важливий також правильний розрахунок, щоб добре приземлитися після стрибка, а стрибки бувають божевільні, просто-таки неймовірні стрибки, однак вони залишаються