Читати книгу - "Гімназист і Вогняний змій"

Тут усі спали, мовби й не сталося нічого.

Наче годину тому один із мешканців не був на волосину від смерті.

Щільно зачинившись у ванній, Юрко ввімкнув світло, зняв куртку. Уважно роздивився. Лише в одному місці помітив припалене, і то — легенько, не критично. Дивним чином удалося не лишити слідів. Руки тропіки припекло, але так само не дуже, обійшлося. Потягнув носом. Знову пощастило: запах вивітрився, бо в диму та біля вогню гімназист був не довго. Згадалося раптом, як пахнула татова куртка, в якій він ходив на Майдан...

Його — не так.

Обійшлося. Нехай Павук правий. Юрко справді спровокував його, прискорив події. Але ж хіба

не цього він хотів? Прикро, черговий дім згорів, хоча не мусив. Проте порівняно з тим, що могло статися...

Бррр!

Пересмикнуло Юрка. Прикрий морозець пробіг по всьому тілу.

Коли вже тихцем пробрався до себе в кімнату, навів будильник й вмостився, думав — не прийде сон після пережитого. Помилився: заснув, щойно торкнувся головою подушки.

Лише години три мав для сну.

Прокинувся — мовби виринув на поверхню, пірнувши перед тим у басейн з п’ятиметрової вишки. Труснув головою, не розуміючи, що розбудило. Будильник мовчав, та коли Юрко взяв телефон — відразу запікало, він аж здригнувся від несподіванки. Поруч вітально гавкнув Джентльмен, лапи вперлися в край ліжка. Спустивши ноги, Юрко сів, ще зачумлений, та довго не засиджувався. Адже нічого не сталося, мусить поводитись, як звичайно. Тож потріпав бульдога за карк, запхав ноги в капці й посунув у вапну.

Відразу почув — тато бушує.

— Це вже всі межі переходить! Ніби навмисне!

— Іване, та заспокойся вже!

— Ні, Раїсо Лук’янівно! Отепер я вже точно не заспокоюся! І вони в мене тепер спокою не матимуть! Я їм покажу!

Підозрюючи, в чому річ, Юрко зазирнув на кухню. Побачив маму, яка вклякла між татом і кухонним телевізором, ніби захищаючи техніку від чоловіка. Іван Туряниця емоційно вимахував руками, одну з яких стиснув у кулак. Ковзнувши поглядом по екрану, Юрко вгледів завершення повинного репортажу про нічну пожежу, яку вчора бачив на власні очі і яку сам же спровокував.

— О! — батько тицьнув на сина пальцем. - Навіть дитина не байдужа! Мій син щось відчував, переймається! А поліція і мерія... Ні, я так не залишу! Я до самого Кличка дійду!

— Що таке, тату? — Юрко зробив круглі очі.

— Поки ми спали, сину, ті падлюки пустили чергового червоного півня!

Вогняного Змія, подумки виправив гімназист, а вголос вигукнув:

— Та ти що! Ще один старий будинок спалили? Так попереджали ж відомі люди! Весь Інтернету перепостах! Цілий Фейсбук!

Як бачиш, не працює, — розвів руками тато. — Нічого, сьогодні я витрачу на це свій час. Хочеш зробити добре — зроби сам. У мене є до кого піти! Я знаю, в які двері стукати!

Юрко мудро відступив до ванної кімнати і вмивався холодною водою трохи довше, ніж завжди. Купаючи в ній обличчя, змиваючи залишки нічної пригоди, остаточно прийшов до тями. Коли привів себе в порядок, вдягнувся й повернувся на кухню снідати, тато вже трохи заспокоївся, стояв біля вікна з кавою у руках і говорив з кимось телефоном, домовляючись про зустріч у мерії.

Сподіваючись, що після цього нарешті справа не піде самопливом, й нічна жертва бодай буде не марною, Юрко підхопив рюкзак й встиг вийти з дому раніше за інших. Це дозволило взяти куртку з шафи, поки батьки ще товклися на кухні. Хоч вона майже не віддавала димом, усе одно не хотілося, аби відчулося навіть оте майже. Гімназист сподівався: поки дійде до метро й потім повернеться назад, та ще й поки куртка повисить серед чужого одягу в гардеробі, навіть дрібка підступного запаху остаточно зникне.

Перечитавши багато детективів, самому можна навчитися замітати сліди. Навіть якщо не скоїв жодного злочину.

Сьогоднішній день не обіцяв нічого складного. Остання п’ятниця жовтня, кінець першої чверті. З понеділка — тиждень канікул. З одного боку, це добре. Проте з іншого, якщо враховувати не доведену до кінця справу — не дуже. Адже слід Павукового спільника тепер втратиться, бо шукати його серед інших учнів складно, коли в гімназії нема навчання. Але принаймні матиме час на роздуми та маневри.

З цією думкою Юрко переступив поріг гімназії — одразу впало в очі нове. Не охоронець, ДО їхніх змін він, як і всі інші учні, звик давно. Молодий міцний чоловік біля входу мав форму іншого крою та фасону. А головне — емблему іншої фірми.

Отак за кілька днів узяли й поміняли.

Побачити напис можна було здалеку. Літери на довгастій, у формі щита, емблемі були досить великими, їх одразу можна було помітити. Не треба спеціально придивлятися, аби прочитати: «Ваша Варта».

Не знаючи поки, що означає така заміна, і не надто цим переймаючись, Юрко поквапився до класу. Біля дверей наткнувся на Шпалу, котрий гриз яблуко, пригальмував, запитав:

— Слухай, тут Вова не крутився вчора?

— Здоров, — буркнув той з набитим ротом.

А, привіт. Так був тут Вова чи ні?

— Який Вова? Нещерет?

— Ага.

Шпала ковтнув.

— Що він забув тут? Хоч учора, хоч коли.

Ну... — Юрко швидко вигадав версію, - Міг тебе шукати... Наприклад. Ги ж ніби хотів, аби Вова взяв тебе в команду чи що там...

— А ти сам чув — він не хоче, — Шпала знову відкусив від яблука,