Читати книгу - "В тіні янгола смерті"

— Іди-но сюди, — поманив його рукою Бородавка.

Хлопчик підійшов до вогню, і Степан, скинувши свій каптан, закутав ним малого. Поява дитини в такій глухомані приголомшила козаків і нечисть.

— І занесло ж тебе, братику, сюди! — дивувався Никодим. — Як звати?

— Івась.

Коник подав хлопчині шматок хліба з салом.

— їж.

Погляд хлопчика впав на Коникові ноги, і він злякано сахнувся вбік. Конюшний посміхнувся.

— Не бійся, — заспокоїв малого Андрій, — тебе тут не скривдять. Бери їж.

Хлопчик жадібно припав до гостинця.

— Ти, Івасю, в сорочці народився, їй-богу, — сказав Никодим, не перестаючи дивуватися. — Прийди ти сюди трохи раніше… Подумати страшно!

— Таки так! — підтвердив Бородавка і подав хлопчикові флягу з водою. — На, запий і не дивися так, не заберемо.

Коник пішов до землянки за хмизом, а хлопчик покосився на забитий вхід.

— А що ж ви не всередині? — здивовано запитав він.

Андрій криво посміхнувся.

— Ти краще не питай, а жуй. У кущах давно сидів? Багато чув?

Хлопчик доїв хліб і запив водою.

— Про анциболота чув, і про упиря… Ви характерники? — Очі в хлопця загорілися.

Андрій кивнув.

Хлопчик не зводив очей з Коника.

— А хіба… — почав був він.

— Нечисть, нечисть, — відповів Коник. — Я конюшний Коник.

— А я водяник Никодим, — водяник весело підморгнув хлопчині.

— А ми, характерники. — розправив вуса Бородавка. — Я — Степан Бородавка, а він — Андрій Сивий.

— А ти, виходить, на Січ зібрався? Батько, говориш там? А мамка де?

Івась хлюпнув носом.

— Татари забрали, а я втік…

— Ясно, — зітхнув Бородавка. — А батька як звуть?

— Данило Клепало.

Андрій стрепенувся.

— Знаю!

— І я знаю, — сказав Степан. — А жив ти де весь цей час?

Хлопчик зітхнув.

— Як від татар утік, по наймах перебивався, а тепер от на Січ іти надумав. Як гадаєте, приймуть?

— Отакої! — сплеснув у долоні Бородавка.

— І цей туди ж! — розсміявся Андрій. — А років тобі скільки?

— Одинадцять!

— Ну, і що нам з ним робити? Га? Тут же не залишимо? — запитав Никодим.

Андрій задумався.

— На Січ його точно не візьмуть, — сказав він, — а лишати тут, напризволяще… Слухай, Конику, — звернувся він до конюшного, — будь другом, відвези його до Гапки на хутір. Не пропадати ж хлопцю! Та й Дніпровий заселяти треба…

— Г-м-м, відвезу! — не вагаючись, відповів Коник.

— От і лади, — сказав Бородавка. — А тепер давайте спати! Нам уставати ні світ ні зоря! А кубло це вранці спалимо!

Усі розмістилися навколо багаття і миттєво поснули. Івась, згорнувшись калачиком, притиснувся до Андрія і тихенько сопів. Лише Андрій ще довго не міг заснути. Він лежав і широко відкритими очима дивився на зоряне небо, тихо всміхався новому місяцю, слухав музику літньої ночі і дихав на повні груди, поки солодке і вільне повітря Запорожжя не зморило і його.

Троє вершників мчали галопом через степ, залишаючи за собою сліди прим’ятої трави. Земля летіла з-під копит коней, вершники пригиналися до кінських грив. У двох вершників майоріли довгі оселедці, у третього вітер розвівав кошлате волосся й бороду.

Раптом щось гуркнуло так, ніби десь далеко вдарив грім, хоча на небі не було жодної хмаринки.

— Сивий, гармата збір б’є! Саме поспіваємо! — крикнув один з вершників, і це був не хто інший, як Степан Бородавка.

Як ви вже здогадалися, тим вершником, до якого звернувся Бородавка, був Андрій Сивий, а волосатий і бородатий вершник — сам водяник Никодим власною персоною.

— Ех!.. Воля!.. — крикнув водяник. — От життя!!!