Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

На одній із військових нарад у Білій Церкві Морозенко, обидва Нечаї, Богун, Подобайло, Голота, Товпига, Гловач, Небаба і Золотаренко, а по її закінченні й Сірко — водностай виказали гетьманові свої конечні поради: мирські справи на час походу він мусить відкласти чи передати полковникам на місцях, щоб не відволікатися від основного і йти якомога швидше на ляхів, поки вони із окремих загонів не з'єдналися в міцний кулак на чолі з королем Яном-Казимиром Другим.

Та сильні були генеральні переконувачі навколо Хмеля, впливові і напосідливі, хитрі й лукаво-далекоглядні, бо і Морозенко, і Нечай та Богун, і Подобайло, Гловач, Махненко та інші по отому своєму ворохобному виступові були спішно відряджені хто куди. Січовики із Сіркового полку були виділені і передані Іллі Голоті та Богданові Товпизі, а відтак їх було спішно послано разом з Небабою, Гловачем, Подобайлом і Махненком у поміч наказному серед литовських русинів гетьманові Кричевському проти Радзивілла і його підручних — в Загалля, Мозир, Сож, Лоїв, Холмич, а до решти Сіркового запасного полку було долучено добрий полк роздягнутих, неозброєних, невишколених і голодних людей, прибулих із волостей.

— Не вільно мені і нерозумно лишати впливових невдоволених позаду себе на волостях, добродію Іване, коли вирішую долю України! — відповів у роздратуванні, погрозливо і водночас втомлено гетьман Сіркові на докір.— Казав же й кажу, що ви не бачите того, що бачу я! Оці нові маєтники,— додав згодом спокійніше,— завтра можуть стати не маєтниками... А з простим людом немає нам ради. Бери їх, годуй, оконюй, голубе, формуй, зодягай, озброюй і вчи в путі, бо ж у бої ведеш!..

І Сірко, хоч і губився, як те зробити, хоч і пікся в розпачі, хоч і обурювався, та розсудливість врешті брала своє, і він годував, зодягав, учив, оконював полк, дійшовши навіть до конокрадства цілих табунів чи позичок коней у татар. Гетьман був владний, і перечити йому в діях було ворохобством і злочином.

Часом Сіркові здавалося, що не він із отим своїм полком рухається вперед, а попутні пострішшя, отиньковані двори, утеплені очеретом, рогозом, коноплею і віниччям хати та деінде землянки, садки, ліски, греблі, байраки і яри сунуться їм навстріч, впряжені в нужду. І що більше терся тепер Сірко між старшими і знатнішими, тим частіше згадував і тим більше визнавав правоту батька Дмитра Прихідька та кошового Макара Худолія, що дійсно йде стихійна заміна одних визискувачів-чужинців, які втратили протягом тривалого часу людську гідність, другими, своїми, що зводяться і непомітно сідають на плечі бідного народу.

«Січ і тільки Січ лишається твердинею, куточком, де ще живе і може діяти народовладдя!» — доходив він висновку і не раз ділився ним із побратимами, часто-густо виказував і Хмельницькому, Зорці-Трачу, Виговському та іншим... Такою вже була його вдача, бо ненавидів насилля і визиск всім єством своїм...

Як і в усіх попередніх народних рушеннях, революціонізована Хмельниччина в боротьбі за свої спершу туманні, а згодом ясніші ідеали поволі знищила своїх найстійкіших та найпалкіших зачинщиків і надійців, січовиків і посполитих, а найпаче їхніх первопровідців, як ото: Кривоніс, Морозенко-Мрозовицький, Голота, Махненко, значна частина з яких тепер ще несла своє життя на смерть за життя бідного люду свого. Нищила, поки не знищила, одних та підняла на поверхню і посадила на «вільні місця» тих, які, ніби продовжуючи попередників, загальні традиції і полум'яно-визвольні захоплення, рвалися більше до самовладдя, запопадливого користолюбства і наживної зажерливості, ховаючись від поспольства палкими гаслами патріотизму.

Іван Сірко, як і чимало інших, непросвітлених, чи більш-менш просвітлених грамотою привідців, геть байдужий до влади і наживи, коли не рахувати пристрасті до доброго коня та вишуканої зброї і збруї, не бачив іншого виходу в тому становищі, як продовжувати збройно і безкомпромісно стягувати із народних пліч отой п'явкососний чужинський гніт, сподіваючись, що із своїм ще невкоренілим панством народові пощастить впоратися потім, позавтра...

...Вже позаду лишилися Біла Церква і Вінниця, вже поминули Брацлавщину і Подолію, Старокостянтинів, коли козацькі війська нарешті підійшли торішнім протореним шляхом під Збараж, підминаючи дрібні спротиви окремих польських загонів по путі, і спішно стали на горбі для приготування до бою.

Отут, помалу зібравшись і згуртувавшись у Збаразькій фортеці-твердині, їх очікували ворожі полки Фірлея й Вишневецького, що невбарі поповнилися і найманими загонами коронного гетьмана Станіслава Лянцкоронського, воєвод Заславського та Конецпольського. Обіч були розкидані загони Вітовського, Сапеги, Болдвина, Оссолінського, Денгофа, Любомирського, Гумбольдта, Вольфа та інших — зі слугами, служками та нефрунтовими людьми.

Був розквіт літа, кінчався липець, як, врешті, козаки шістнадцятьма лавами пішли в обхід на Збараж і його фортецю, несучи в перші дні великі втрати. Вже третього дня козацьке військо зусібіч окільцювало у Збаражі і ляхів, і німецьких рейтарів та інших найманців, насипавши неймовірним трудом свої вали вище фортечних стін-мурів та поставивши на них гармати, і почало смертельну осаду міста, весь час відчуваючи поміч місцевого рідного русинського населення...

Сірко, як і Богун, Нечай, Джалдлій та інші, практикував, крім насипу валів, підкопів та колісно-підкітних бекетів і возово-дарабних рухливих вужаків, вихватки, обманні засідки і наступи, виклики на герці, замани супротивника-ворога в засідки.

— Побратими! Звитяжці!..— звично звертався він до козаків підлеглого йому полку.— Допомагайте один одному, але себе і сил своїх не шкодуйте для загалу, рідного поспольства та нашої козацької держави!.. Хай нам поможе Бог, відвага, взаємодопомога, кмітливість та побратимство!.. За мною, козаки! Гайда!..— вигукував він голосніше, перехрестившись, і нісся на огирі із піднятою догори шаблюкою чи списом стрімголов на супротивника...— За мною, козаки-и-и!.. Я з вами!..

Коли навіть Сірко бував позаду, то і тоді вела усіх його засада хитрості, навальності і грізності. І