Читати книгу - "Терези"

– А Олеся ще жива, можеш спитати в неї.

Хтось там говорив, що жіноча логіка не залізна.

Платиновий блонд, засмагла шкіра, чітка лінія брів і гострий насмішкуватий погляд крізь вії… Такої залізної дами він ще не стрічав.

Якби не та їхня дивна розмова про кохання…

– Спитаємо, якщо треба… А от він – дурень.

– Ну от і домовилися… Він?.. – Ілона задумалася, дивлячись на кінчик ручки, якою підписувала документи. – Він весь час хотів свята, а в календарі траплялися будні…

Змінний вже чекав на Макса зі стосом підборок.

– Ти де вештаєшся? Львів ще не весь зібраний, область на черзі…

Бородатого не-Любомира ніде не було. Або ховається, або він, Максим Гнатишин, знову переплутав усі нитки у клубку.

Якби люди знали, що навіть в аптеках, яким вони довіряють, є ймовірність придбати неякісну продукцію, вони були б обережніші.

Причому ані гуртовики, як проміжні ланки між виробниками та аптеками, ані самі аптеки вплинути на це ніяк не можуть. Усі ліки проходять безліч перевірок та сертифікацій і закуповуються строго у ліцензованих виробників, а тих активних ділків, які їздять від аптеки до аптеки, пропонуючи ходові препарати без сертифікатів на кілька гривень дешевше, зазвичай відправляють куди подалі.

Аж ось через місяць з Міністерства охорони здоров’я приходить припис, тобто список забракованих інспекцією з контролю якості препаратів, які підлягають вилученню і поверненню виробнику або знищенню. У приписі вказано, що препарати з тієї чи тієї партії мають погано приклеєну етикетку, стертий напис або, хоч і значно рідше, вироблені не за стандартом чи взагалі небезпечні для здоров’я. Гуртові фірми зобов’язані вилучити їх у своїх кінцевих споживачів – аптек – і покласти в карантин до наступних розпоряджень санстанції або знищити.

Проте за той відтинок часу, поки всі інстанції отримають приписи і почнуть їх виконувати, частину бракованої продукції встигають реалізувати кінцевому споживачеві, а як аптеки мають забирати її у покупців – нікого не цікавить.

І гуртовики, і аптеки стають в цьому випадку заручниками недосконалої системи охорони здоров’я.

Так і лікуються люди, впевнені, що придбали в аптеці відповідний нормам і приписам, вироблений за стандартами лікарський засіб.

А ще є БАДи, і тут узагалі цікава ситуація. Що п’ять років в Україні кожен лікарський засіб має проходити перереєстрацію, на відміну від закордону. Коли закінчується термін реєстрації, цей препарат миттєво забороняють продавати, хоча в нього хороший термін придатності і ніяких вад за ним не спостерігається. Люди вимагають його в аптеках, шукають аналоги, а тим часом він може простояти в карантині невизначений строк, бо кожна собака знає: для отримання ліцензії в Україні треба добряче «порішати питання» у верхах, і ціна «питання» подекуди така, що набагато простіше й дешевше перевести нерецептурний препарат у категорію БАДів. Тоді продавай його, скільки влізе.

Однак тут починається інша проблема: народ боїться біологічно активних добавок як вогню, відповідно, продаж цих препаратів падає. І не знати, чи вдасться колись подолати замкнене коло між економічно залежними виробниками та корупціонерами, яким вигідна ця залежність.

Олександр оглянув полички, де стояли карантинні препарати, і наказав покликати керівника відділу контролю за якістю продукції, а простіше – сертифікатного відділу. Та так наказав, що працівники складу почали молитися, аби чергове цунамі не зачепило і їх.

Ну не терпів він, коли найменша річ, придбана за його гроші, дурно лежить (хай навіть з високого дозволу міністерства) з великою ймовірністю ці гроші в кінцевому підсумку втратити! А втрачати гроші він не любив найбільше.

Виявилося, що керівник сертифікатного відділу на лікарняному, а його зам – кругленька блакитноока дурепа – діяла на нього як червоний прапор на бика. От і зараз вона перелякано глянула на шефа крізь скельця окулярів і почухала носком однієї туфлі другу туфлю.

– Якого милого тут так багато товару лежить?! – почав Олександр дещо іншими словами, ніж пасувало б у цивілізованому товаристві. – Що за бардак у вас? Скільки можна говорити, щоб товар на полицях не залежувався!

– Але ж ми чекаємо, поки… поки нам віддадуть весь товар бракованої серії… із Закарпаття, самі знаєте, скільки часу їдуть, і з інших віддалених місць…

Несміливе мимрення зовсім зійшло нанівець. Олександр майже фізично відчував, як з усіх кутків складу на них витріщаються цікаві очі. За це він і не любив брати жінок до себе на роботу. Як не у декрет ідуть, то дивляться на тебе так, наче ось-ось заплачуть. А він ще ж не починав по-справжньому сваритись!

– Те, що я знаю, нехай вас не обходить! Тут має бути пусто! Якщо ви не наведете тут лад, то я вас відправлю в карантин!

– Але ж… – спробувала заперечити ця… як же ж її звуть? Та в неї нічого не вийшло. Схлипнувши, жіночка притисла кулачки до щік і вибігла геть. Ну чи не нахабство? Тепер тільки й розмов буде, що шеф довів до сліз це янгольське створіння, тьху!

На нічному відеозаписі за дев’яте червня видно, як Олексій Лускувець швидко проходить поміж стелажами з карантинними препаратами, минає будку змінного, заходить до «холодильника», виймає з кишені спецівки бинт, робить із нього зашморг, стає на нижню полицю, прив’язує бинт другим кінцем до верхньої полиці й надягає собі на шию. Потому відштовхується ногою від стелажа. Без зволікання, без нервів…

Зате зараз його шеф мусить нервуватися і нервувати всіх довкола через неможливість зупинити отой клятий відеозапис на півдорозі і самому прибити свого змінного за те, що той надумав вчинити. Без його, шефа, дозволу.

Насправді сьогодні він вибрався на склад, аби переконатися, що всі у його царстві працюють злагоджено і спокійно, не приймаючи не санкціоновані ним рішення. Зайшов, вдихнув атмосферу, яку він сам своїми потом і кров’ю створив і яка завжди діяла на нього збудливо, підстьобуючи до активних дій, і побачив, що його склад опустів…

Незамінних немає, любив повторювати Олександр Вадимович Кондур всякому, хто забувався, з ким має справу. А виявилося, що не всіх можна замінити.

Олександр ще раз проглянув полиці, де стояли забраковані препарати, і пішов оглядати решту складу. У його володіннях від його погляду ніхто і ніщо не могло заховатися. Окрім злодія…

Усі називали її тут Віра Олегівна, а вона цього терпіти не могла. Начебто їй сто років стукнуло!

А з іншого боку, це вказувало на рівень пошани до неї, все ж таки наближена до керівництва особа,