Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

Перший повернувся за три дні:

— Я їхав через пагорби. За ними нічого немає. Тільки руїни.

Другий повернувся за п’ять днів:

— Я їхав через пустище. Воно тягнеться в болота. Надто вже глибоке трясовиння, занадто багато палаючих очей.

Третій повернувся за тиждень:

— Я знайшов пастухів. Вони пасуть старі вантажівки.

Четвертий повернувся до повного місяця:

— Я проїхав через ніщо. За ним нічого немає.

А п’ятий не повернувся. Він потрапив у Місто Терору, і місто вбило його.

— Ось ми й знайшли майбутні спогади.

— Це чудове місто. У ньому так багато людей.

— І нам ніколи не закінчити війну з ним. Файно. Нарешті буде війна на тисячу років.

— Поїдеш з нами?

— Авжеж, — сказала я.

Або палаючий у темряві щит:

Скільки подорожніх заманив він у їхнє Селище біля Далеких Пагорбів.

— Ще не пізно зупинитися, — читали вони. — Зупинимося?

— Тут файно.

— Надто багато вогнів…

Прочитати напис:

«Готель», — зупинитися біля нього, вийти з авта і побачити за відчиненими дверима конторку портьє, а далі — безмежне пустище.

Чи десяток готових стріляти стволів.

— Здалеку?

— Ми…

— Стій. Підніми руки. А тепер кажи.

— Ми їдемо в Місто Терору.

— Не варто. Свою смерть ви знайдете й тут.

Відігнавши порожню машину до величезної аж під саме болото стоянки, вони повернулися до стіни з написом «Бар».

— Отож, ми під’їхали до краю землі…

Мене розбудила сусідка.

— А Вершник?

— Поїхав, — сказала вона.

— Коли він повернеться, то…

— Він не повернеться. Поквапся. На вулиці той, хто відвезе тебе до міста.

Величезний туристичний автобус із чорним склом зберіг відбитки світлофорів Мирних Міст. Туристи, чиї пригоди вже розпочалися. Чотири вершники, що взялися супроводити їх до Міста, спираються на кермо байків.

— Я сяду?

— Сідай.

І махнувши рукою водієві автобуса, щоб рушав:

— Тримаєшся?

— Так.

— Тримайся, — щоб змусити байк стати дибки.

Потім з караваном торгівців, із ченцями, з веселими дівчатками в пікапі, з дітьми, що повертаються з прогулянки.

— Я знаю, — сказала я.

— Я знаю, — обидва черепи під дороговказом я сама колись принесла сюди. — Адже я тут живу.

Я живу на вулиці обгорілих будинків. Осьде, у цьому будинку на сорок квартир, Брудні сходи й нескінченний коридор залізних дверей, У мене теж залізні двері, й вони теж відчиняються лише на мій голос.

— Я прийшла.

Двері відчинили замки.

— Тихо, — сказав грабіжник, приставивши пістолет до моєї голови.

— Зайдемо всередину, — сказав другий, штовхаючи мої двері.

— Не треба, — сказала я.

— Вперед.

— Прошу вас!

— Давай!

Їм варто було лише переступити поріг, як у темряві мого передпокою спалахнув вогонь відразу чотирьох кулеметних стволів.

— Ту-ту-ту-ту.

Їх викинуло через двері, пронесло коридором до сходів і залишило там. Адже я не сказала:

— У мене гості.