Читати книгу - "Українське письменство"

Ця розтягненість переказу зменшує артистичну вартість Гулакової переробки. У Горація мало не все очарування п’єси міститься в її недосказах; у нього зазначено лише кілька головних моментів, решту читач повинен доповнити сам. У Гулака, навпаки, все з’ясовано до краю. Там, де в первотворі образ, намічений пунктиром — «я не лев, щоб розідрати тебе» — у нього три рядки коментаріїв: «Вподобав я не з тим твою уроду, / Щоб долею вертіть твоєю сяк і так / І славу накликать на тебе і невзгоду». Місцевий колорит покладено доволі густо: лютого тигра перетворено на вовкулаку, ґетулійського лева — на бортняка-ведмедя «з Литви». Але другої характерної для травестії риси немає: немає навмисного передражнювання тону, навмисної зміни в освітленні теми. Ліричний вузол п’єси — спокійна ніжність поважної літньої людини, оте милування молодою — дикою — вродою зоставлено непорушеним, не перев’язаним на новий лад. І коли переробці бракує властивої первотворові закінченості, то самі її хиби — необробленість вірша, необточеність фрази — надають їй своєрідної ласкавості. Ласкавість видається ще трохи грубуватою, але то тільки тому, що сама українська мова ще не досить витончена, подібна до натрудженої й шорсткої хліборобської руки.

Травестії Гулака-Артемовського знайшли собі високу оцінку в українській критиці. В цьому розумінні їх авторові повелося краще, ніж Котляревському: правда, його не підносили на степень основоположника нового письменства, але йому не прийшлося витримувати і стільки шалених наскоків та атак. Перший із присудів належить Костомарову і міститься в його «Обзоре сочинений, писанных на малороссийском наречии» 1843 р. Цей присуд Костомаров кілька раз повторяв і в пізніших своїх статтях. «Артемовский-Гулак, — писав він, — был редкий знаток самых мельчайших подробностей народного быта и нравов и владел народною речью в таком совершенстве, выше которого не доходил ни один из малорусских писателей». Костомарову вторить скубент Чуприна (проф. О. О. Котляревський). Не заперечуючи пародійного характеру окремих творів Гулака, скубент Чуприна вважає, що в нього «пародия является более внешним образом, как форма». Зміст став не той, і «стоит сравнить «Перелицованную Энеиду» Котляревского с переделками Горациевых сатир (помилка: од!) г. Артемовского, чтобы увидеть всю разницу между ними… Вы не встретите в них (Гулакових переробках) ни одной черты, которая могла бы обличить их немалороссийское происхождение… Под бойким пером его латинский наряд пришелся по вкусу малороссийской литературе. Она в нем немного странна на первый взгляд с ее философскими увещаниями оставить жизнь и смерть в покое, да подумать о том, есть ли горелка… Но все это искренно и чуждо цинических проделок предшествующей литературы». І навіть сам Куліш, що з таким завзяттям нападав на травестійний гріх Котляревського, ласкаво прийняв Гулака під свою руку, доглянувши в нього і повагу до народу, і різноманітність відтінків у мові, і чималу її гнучкість, і велику її міць.

Все це одгонить певним перебільшенням. Варт лише перегорнути дві-три сторінки Гулакових творів:

Цинізму у Гулака ніяк не менше, як у Котляревського, а прославлена різнобарвність його мови не що інше, як леґенда, утворена критичними оцінками Чуприни та Куліша: мало не над усією літературною спадщиною Гулака стоїть досить виразний душок тої «кабацкой речи», яку ставлено колись на рахунок Котляревському.