Читати книгу - "Вересові меди"

Дана так і не заснула тієї передвесільної ночі. Ця невдала втеча… Це розпачливе «Не рви мому синові душу! Відпусти його!»… Це принизливе повернення додому під охороною двоюрідних братів… Цей торг Степця з парубками із «військової дружини»… Ніби вона не людина, а дурна телиця, що втекла з хліва на пашу. Ніби якась річ, яку Степцьо може купити, щоб потім тішитися…

А де ж Юрко? Що з ним? Може, його ті Хотинчині кремпаї не тільки побили, але й… Господи! А якщо вони справді убили Юрка і вивезли за село? Він через неї зі світу пішов, а вона завтра стоятиме зі Степцьом перед вівтарем, сидітиме за весільним столом і … Ні! Не буде цього! Краще – сторч головою, з мосту та у воду. Річка у них глибока, особливо там, де в озеро впадає. А озеро ще глибше, на середині до десяти метрів, казали. Вона скочить з мосту у річку, у самісінький вир, де ніхто ніколи й не купається. Вир викине її в озеро, понесе аж на середину. Буде їм Трійця! Буде їм весілля! Господи! Та що ж це вона таке думає! То ж гріх. Димка казала – найбільший, найстрашніший. А якщо Юрко зараз у біді? Якщо десь стікає кров’ю? Якщо йому потрібна допомога? Ні, вона мусить жити. Мусить знайти Юрка. І коли вони зустрінуться, то вже ніколи не розлучаться. Ніколи!

Вдосвіта, коли садибу міцно скував передранковий сон, Дана тихенько зібрала найнеобхідніші речі, склала у стару валізу, що стояла за куфером, прихопила вузлик з грошима і підійшла до дверей. Двері, мабуть, підперті з того боку, бо навіть не рухнулися. Вернулася до кімнати, поторгнала вікно – не відчинити. Рвонула за раму – рама піддалася. Пригнулася, навпочіпки пройшла попід вікнами, випросталася аж за подвір’ям. Було трохи лячно, здавалося, що ось-ось з жита вискочить лоскотуха[57]. В дитинстві вона їх дуже боялася. Але ж то в дитинстві. Дорослу росавицю[58] польова русалка не подужає залоскотати.

Стежка вивела її через поле до битого шляху, що вигнутим луком огинає Туричі. За селом, неподалік від панського маєтку, – зупинка автобуса. Він курсує цією дорогою два рази на день: точно о шостій ранку – в бік Мацейова і о другій дня – у зворотний. Дана знала, що у зворотний вона вже не поїде.

Залишала у квартирі двох, а застала одну. І та геть сама на себе не схожа. Сидить у куточку кімнати, втиснулася у спинку крісла, скоцюрблена, набурмосена, бліда, із підпухлими, червоними, як у кролика, очима. Нерівно стрижені патли стирчать на голові навсібіч, як солом’яні віхті, пофарбовані у якийсь невизначений колір – чи то бузково-синій, чи синьо-фіолетовий. Штори на вікнах зсунуті чи, може, вона їх ще від ночі не розсувала, а в кімнаті – фу-у-у! – хоч сокиру вішай.

Дана відігнала від себе їдку хмаринку диму, закашлялася і не роздягаючись пішла відчиняти вікно.

– А це ще що за бакунова фабрика тут відкрилася? Коли це ти почала палити?

– Коли-коли… Як до школи вели.

– Щось я не помітила, щоб ти вже й у коледжі бавилася тою нікотиновою гидотою. Принаймні, коли я в село їхала, від тебе цигарками не смерділо.

– Нібито… Так то ж коли ще було! До нашої ери! В іншому часовому вимірі!

– Авжеж, авжеж. Чи то за царя Гороха, як на землі людей було трохи, чи то за царя Панька, як наша земля була тонка. І минуло від того горохово-паньківського царювання – подумати тільки! – аж цілих три місяці. А я й не знала, що часовий вимір так хутко змінюється.

– Для мене, як бачите, змінився. Ще й як змінився!

Як підмінив хтось Вікторію. Не дівчина, а кактус колючий. При сонячному світлі, впущеному нарешті до кімнати через вікно, уже видно, що кактус цей і не бузково-синій, і не синьо-фіолетовий, а якийсь сіро-буро-малиновий.

– Ти б, Віко, допомогла трохи, – зітхнула Дана. – Там у машині яблука, антонівки, ціла торбинка, кілька банок вишневого варення і кошик з вересовим цвітом. А я хочу ванну прийняти. Всю дорогу про неї тільки й мріяла. От чого мені у Туричах не вистачало, то це ванної.

Думала, Віка буде і далі шпичаки виставляти, не послухається. Ні, послухалась, підвелася, рушила до дверей. Йде повільно, ледве переставляючи ноги, аж хитається. Боже ж ти мій, яка ж вона худюща! Голодом себе морила чи що? Ще чого доброго гепнеться на сходах з тими яблуками та слоїками.

– А хай воно собі там полежить у машині. Чуєш, Віко? Хай там побуде поки що. Потім заберемо. Постав-но краще чайник, тут у мене пироги, шоколадку дорогою купила.

Віка повертається мовчки до кухні. Обличчя бліде і застигле – як у зомбі. Та що ж це справді тут сталося?

Дана миє руки, переодягається.

– Чай уже на столі? От і славненько! Зараз