Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1"

А Юрась ходив Парижем за вказаними адресами, питався консьєржок, чи не бачили його сестри — такої високої жінки з чорним хвилястим волоссям, кароокої, з «мушкою» на лівій щоці — ближче до вуха. Балакучі консьєржки не вірили його жодному слову, бо давно потиху нашіптували жандармам всі новини і знали спосіб аґентів рознюхувати сліди, але з охотою торочили про мешканців. «Графині» не було ніде — ні серед натурниць Монмартру, ні серед модельок дорогих крамниць.

Юрась пропустив повз вуха, що елегантна мадам винайняла цілий поверх в будинку, але не мешкала там — приходила вряди-годи.

— Друже, це тобі не Львів: тут мало не кожен живе подвійним життям! Так що будь терпеливим! Ось ми ніколи не думали, що такий шанований парижанин, як професор Леон Паліє, кине напризволяще університетську катедру і піде радником з кризових питань зразу в кілька інституцій. Навіщо старому так надриватися задля заробітків? А він же ще й навчав, як вдало збанкрутіти, щоб на цьому ділі добре нагріти руки! Тихий вчений мешкав серед старих меблів і звичок... а щоночі до нього приходило двоє-троє легких жінок. От на що він тратив гроші! А ти кажеш...— повчав Ераст.

— Я нічого не кажу, — виправдовувався Маґдебурко, — таке трапляється скрізь, що людина приховує якість пристрасті.

— Чи мені тобі нагадувати про оманливість зовнішнього вигляду? Знаєш, що трапилося в Каннах? Прибула міжнародна регата, з одного вітрильника зійшов високий худорлявий чоловік. Увечері його бачили в казині — підійшов до круп'є і попросив розміняти двадцятифранкову купюру.

— Фальшивомонетник!

— Та ні, не поспішай! Круп'є неґречно відповів, що такими дрібними грішми хай зіграє в карти з кельнером. Чоловік подякував і вийшов.

— А потім повернувся і заїхав у пику? — засміявся Маґдебурко.

— Не повернувся! Пішов до свого номера в готелі і цілий вечір реготав з дружиною над порадою круп'є. Бо то був король Данії — Християн!

Ераст трохи розважив давнього приятеля, що вже збирався визнати свою нишпорківську поразку.

На Юрася напало безсоння, а під ранок він зненацька згадав, що серед усіх кобіт, про яких він розпитував, лишень одна могла бути «графинею»: та, що винайняла цілий поверх. Але чи вона була нею? Консьєржка щось торочила про пишний тип північної жінки — сині очі та ясно-попелясте волосся. Казала, що випадково бачила її на вулиці Ріволі[53]. Чи то була правда?

Недарма найуживаніша приказка у французів — шукайте жінку...

 им часом на острові Гробовецького з'явився ще один мешканець, на якого ніхто не сподівався.

Це був індус невизначного віку, весь всохлий з голоду, із шматиною на стегнах, що в будь-який момент могла зсунутися по тоненьких ніжках донизу. Він стояв на березі, опершись на надламане весло, а його ніби дитячий човник біля вітрильника видавався прибульцем з доісторичних часів.

Так перед Беатою й Оскаром постав об'єкт, що вимагав особливих турбот окультурнення. Освічений Гробовецький назвав приблуду коротко — Ра, бо пам'ятав ще з учнівських часів про бога сонця якоїсь давньої країни. Коли вперше показав на нього рукою і промовив: «Ти — Ра, а я — Оскар», — індус упав на коліна і торкнувся своєю безволосою головою ніг рятівника. З того часу ніколи не відгукувався на поклик «Ра!», лишень підходив тоді, коли чув: «Ти — Ра, а я — Оскар!» Певно, вважав, що саме так його назвав цей сердечний чоловік.

Тирааяоскар харчувався рибою та різними залепухами, дуже мало їв хліба і довго привчався до цибулячої зупи. Розмовляти не хотів: як маленька дитина показував пальцем на Беату, коли Оскар гукав: жінко! Приблуда не спав на ліжку, а лягав на підлогу, витягував ноги, як мерлець, засинаючи без подушки і коца на три-чотири години. А потім вставав і ходив берегом моря, ніби вартував острів. Якось уранці він поклав перед Оскаром капшучок з мішковини — там була добра пригорща подовгастих перлин.

— Це знак! — сказав Гробовецький Беаті. — Наші молюски лежатимуть на дні ще довго, щоб збувати фальшиві перлини, слід їх виготовити хоча б на сто низок, а тут ми маємо вже на півсотні кульчиків!

— На сотню, — зауважила Беата. — Зараз носять в одному вусі! Ти що — не бачив моднярських журналів?

Та з кульчиками довелося зачекати і напитувати певного майстра-золотаря, щоб таки оправляв перлини в правдиве золото, а не сфальшоване.

... Стасьо зі Збишеком зразу ж вкурили, що тепер вони піднімуться, розпочавши з Оскаром справжнє підприємство, а не обслуговуючи якісь турбійонські захцянки. І погодилися заснувати товариство «Перлини від Оскара ГарбО».

Крамничка з такою назвою постала на одній із вуличок, що виходила просто до кабарети «Вільна любов». Намисто подавала чорнобрива жінка з «мушкою» на лівій щоці ближче до