Читати книгу - "Скорочено Війна і мир"

воєначальників, а внаслідок цього — зменшують славу російського війська і народу. Через утрату Шевардинського редуту Бородинський бій був прийнятий росіянами на майже не укріпленій, відкритій місцевості, із удвічі меншими силами проти французів. Двадцять п'ятого числа П'єр виїжджає з Можайська, бачить поранених солдат, обози, що попадаються йому назустріч. П'єр намагається розшукати "позицію", але не може нічого знайти. Солдати на дорозі розмовляють про те, що навіть мужиків зігнали копати укріплення, "нині не розбирають... усім народом навалитися хочуть; одне слово — Москва. Один кінець зробити хочуть". П'єр бачить, як будуються укріплення, і переконується в справедливості слів про народну війну. Безухов запитує офіцера про позицію, той охоче відповідає на питання, показує, де розташовані росіяни, а де знаходяться французи. П'єр іде далі. Зненацька повз нього пробігають солдати й ополченці. Проноситься чутка, що несуть ікону Іверської Божої матері. При стіканні великої кількості народу служать молебень. Разом з іншими до ікони під'їжджає Кутузов. Коли молебень закінчується, він спускається з коня, підходить до образу і, тяжко ставши на коліна, цілує ікону. Його приклад наслідує генералітет, а потім солдати й ополченці, У юрбі П'єр зненацька зустрічає Бориса Друбецького. Незважаючи на те, що Кутузов скоротив число ад'ютантів, Борис усе ж утримався при штабі і "приєднався" до графа Бенігсена, начальника штабу, який у багатьох питаннях протистоїть Кутузову. П'єр хоче оглянути позицію, Борис запрошує його поїхати разом із ним, супроводжуючи Бенігсена на лівий фланг, зауважує, що вони будуть проїжджати повз полк князя Болконського. П'єр зустрічає і Долохова, що, за словами тих, що зібралися, "скрізь пролізе... адже тепер йому вискочити треба. Якісь проекти подавав і в ланцюг ворожий вночі лазив... Але молодець!" П'єр підходить до Кутузова, говорить, що готовий життям пожертвувати на благо Батьківщини. Борис каже, що ополченці, готуючись до смерті, наділи чисті білі сорочки. Кутузов чує ці слова і говорить: "Чудесний, незрівнянний народ!" Коли П'єр відходить від Кутузова, до нього наближається Долохов і "напередодні дня, у який, бог знає, кому з нас призначено залишитися в живих", просить П'єра простити його за минуле. Безухов прощає й обіймає Долохова. У числі інших П'єр проїжджає повз редут Раєвського, який запам'ятався йому краще всіх укріплень Бородинського поля. Бенігсен віддає розпорядження, які не відповідають задуму головнокомандуючого: не знаючи, що частина війська поставлена в засідку, пересуває її вперед, не повідомляючи про це Кутузова.

Князь Андрій знаходиться в розламаному сараї і, очікуючи завтрашнього бою, знову міркує про сенс життя, згадує прожите, розуміючи, що завтра його можуть убити. Він усвідомлює, що його віра в ідеальну любов була не більш ніж міражем, що не треба було змушувати Наташу чекати на нього цілий рік, що в житті усе робиться набагато простіше й природніше, ніж він думав. Приїжджає П'єр, заходить до князя Андрія. Тут же знаходяться інші офіцери. П'єр розповідає про Москву і про розташування військ. Ті, що зібралися, розмовляють про Кутузова і Барклая де Толлі. Князь Андрій вважає, що Барклай де Толлі не підходить на роль командуючого, тому що він усе розраховує, але не розуміє російської душі. Він наказав відступати під Смоленськом, хоча дух і підйом російського війська був величезним. Барклай не розумів, що під Смоленськом росіяни вперше билися за свою землю. Андрій говорить, що мистецтва полководця взагалі не існує, тому що неможливо до кінця угадати, що буде робити супротивник. П'єр здивовано нагадує поширену думку, ніби війна подібна до шахової гри. Князь Андрій відповідає: "Тільки з тією маленькою різницею, що в шахах над кожним кроком ти можеш думати скільки завгодно, що ти там поза умовами часу, і ще з тією різницею, що кінь завжди сильніше пішака і два пішаки завжди сильніше одного, а на війні один батальйон іноді сильніше дивізії, а іноді не встоїть проти роти... Успіх ніколи не залежав і не буде залежати ні від позицій, ні від озброєння, ні навіть від числа..." На питання, від чого ж залежить успіх, князь Андрій відповідає: "Від того почуття, що є в мені, у ньому,— він показав на Тимохіна,— у кожному солдаті... Бій виграє той, хто твердо вирішив його виграти. Чому ми під Аустерліцем програли бій? У нас утрати були майже рівні з французами, але ми сказали собі дуже рано, що ми програли бій,— і програли. А сказали ми це тому, що нам там нема чого було битися: скоріш хотілося піти з поля бою..." Князь Андрій додає, що для штабних і багатьох інших, із якими П'єр їздив на позиції, война — це можливість "підкопатися під ворога й одержати зайвий хрестик або стрічку". "Для мене на завтра от що: стотисячне російське і стотисячне французьке війська зійшлися битися, і факт той, що ці двісті тисяч б'ються; і хто буде лютіше битися і себе менше шкодувати, той переможе. І хочеш, я тобі скажу, що, як би там не було, як би не плутали там угорі, ми виграємо бій завтра". Тимохін погоджується з князем Андрієм, говорить, що в його батальйоні солдати не стали навіть горілку пити: "не такий день", кажуть. Коли П'єр з Андрієм залишаються наодинці, Болконський ще раз каже, що бій виграють, і додає, що якби він мав владу, то "б не брав полонених. Що таке полонені? Це лицарство. Французи розорили мій будинок і йдуть розорити Москву, образили й ображають мене всяку секунду. Вони вороги мої, вони злочинці усі по моїх поняттях. І так само думає Тимохін і вся армія. Треба їх страчувати... А то ми гралися у війну — от що кепсько, ми великодушничаємо і т. п... Я бачив у 1805 році лицарство, парламентерство: нас надули, ми надули. Грабують чужі будинки, пускають фальшиві асигнації... І гірше за все — убивають моїх дітей, мого батька і говорять про правила війни і милосердя до ворогів. Не брати полонених, а вбивати і йти на смерть!.. Війна не люб'язність, а сама бридка справа в житті, і треба розуміти це, а не гратися у війну. Треба приймати строго і серйозно цю страшну необхідність. Усе в цьому — відкинути неправду, і війна так війна, а не іграшка. А то війна — це забава легковажних людей... Ціль війни — вбивство, знаряддя війни — шпигунство, зрада і заохочення ЇЇ, знищення жителів, пограбування їх або злодійство для добування продовольства для армії; обман і неправда, називані військовими хитрощами; звичаї військового стану — відсутність свободи, тобто дисципліна, ледарство, неуцтво, жорстокість,