Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Дмитрій тримався, духом не занепадав, щодня з ранку й до вечора був зайнятий комплектуванням нових загонів і як ніколи твердо вірив у свою перемогу, яка вже не за горами — південь (увесь південь) Московського царства був за ним. А це вже щось!

До ста великих воєн світу (єгипетсько-хетські, греко-перські, війни Александра Македонського, Пунічні війни, римсько-македонські, громадянські війни в Римі, римсько­-парфянські, римсько-германські, візантійсько-арабські, русько-візантійські, Хрестові походи, монгольські завоювання, Столітня війна, війни Русі з Казанським ханством, англо-іспанські, Тридцятилітня війна, русько-турецькі, Семилітня війна, англо-американські, громадянська війна США, русько-японська, балканські війни, Перша світова, громадянські війни в Росії, Іспанії, Друга світова, арабо-ізраїльські, афганська, русько-чеченські війни і багато-багато інших, тут не названих за браком місця (а їх, повторюємо, тільки великих було загальним числом 100), належать і русько-польські війни (ХVII ст.). Велися вони в основному за прикордонні землі — Смоленську та Сіверську, які увійшли до складу Росії у ХVI ст.; за землі Великого князівства Литовського і за Україну, яка тоді перебувала у складі Польщі. І хоч після закінчення Лівонської війни русько-польське протистояння тривало, то спалахуючи, то на якийсь час затихаючи, все ж у 1587 році між двома державами було укладено 15-літнє перемир’я. Проте у 1604 році, коли «з’явилася людина, яка видавала себе за дивом врятованого сина царя Івана Грозного царевича Дмитрія, якого звідтоді називають Лжедмитрієм I», русько-польські війни, так гаразд і не затихнувши, спалахнули з новою силою і по містах і селах Русі знову понеслася кривава віхола, якій не було початку і, здавалося, ніколи не буде й кінця. «Бо на Русі, — як співалося в одній з тогочасних частушок, — воюють усі — праведні і грішні, кращі і гірші, від царя до холопа владарює на Русі злоба».

«Сто великих войн» (Москва: «Вече», 2003):

«За різними джерелами, на початку походу Лжедмитрій мав від 2 до 8 тисяч чоловік (за іншими даними, 12 і більше тисяч. — В. Ч.). 21 жовтня він зайняв перше місто на руській території — Моравськ. Невдовзі самозванцю відкрив ворота Чернігів. Народ, тільки-но закріпачений, розорений кількома десятиліттями воєн за царя Івана й оприччиною, хотів бачити у «дивом врятованому Дмитрії» «доброго царя», здатного звільнити селян від дворянського гніту. Цар Борис спочатку недооцінив небезпеку, що йшла від Лжедмитрія, і обмежився оголошенням про самозванство...

Звідтоді як Путивль відчинив ворота перед Дмитрієм (і це після його поразки під Севськом), на бік претендента на престол стали Рильськ, Бєлгород, Курськ, Кроми, Лівни, Єлець, Воронеж та інші міста. Борис Годунов (а його військо відзначилося там пасивністю), нічого кращого не придумавши, відіслав «послання Сигізмунду, звинувачуючи його в порушенні угоди про перемир’я. Польський король звинувачення в порушенні угоди відкидав, заявивши, що поляки, литовці й українські козаки, які перебувають у військах Лжедмитрія, діють як приватні особи, без офіційного схвалення королівської влади. В дійсності уряд Польщі був зацікавлений в ослабленні Русі і не чинив перешкод самозванцю вербувати до своїх рядів підданих Речі Посполитої. Та й слабкість королівської влади в Польщі не дозволяла їй чинити перепони своєвільним діям магнатів» — у тім числі й головному польському підпомагачеві Юрію Мнішеку.

Зазнавши першої поразки на Севщині (біля села Добриничі), Дмитрій, відступивши до Путивля, де від нього відколовся Юрій Мнішек з багатьма шляхтичами (а вони забрали з собою чимало корогв), звернувся по допомогу до Сигізмунда. Той ще раніше обіцяв усіляко сприяти Дмитрію, коли в Кракові відбулася їхня зустріч, але... Але на той час ситуація дещо змінилася, і Сигізмунд, хоч і симпатизував Дмитрію, але заради нього воювати з Москвою не зважився. Не мав для того достатніх сил, як і міцної влади. Хоча й обіцяв — але на словах, на словах — усіляко «сприяти панові Дмитрію царевичу і другу нашого королівства».

Дмитрій зрозумів, що його красиві та ввічливі слова нічого не варті — навіть того паперу, на якому вони були писані. А тому почав розсилати грамоти до селян та посадських людей, живописуючи словесами та обіцяючи всіх — УСІХ!!! — по­звільняти від повинностей. На випадок приходу його до влади у Москві. І це діяло. На той час у південних степах збилося чимало збіглих селян, які нізащо не хотіли повертатися до своїх панів і готові були стати з ними на прю. Вони охоче й масово поповнювали армію Дмитрія.

«Обійдуся і без допомоги Сигізмунда», — збадьорів Дмитрій, і, скільки перебував у Путивлі, стільки й розсилав навсібіч свої грамоти — «прелестные письма». Вони робили своє — до війська царевича щодень прибували чи не цілі натовпи охочих повоювати з Годуном.

Особливо цінним поповненням для царевича став чотиритисячний загін донських козаків-відчайдух, кожний з яких був вартий доброго десятка Годунових вояків. Крім того, на бік Дмитрія перейшли гарнізони Оскола, Валуйок, Бєлгорода, Царево-Борисова та інших міст. Тоді ж спалахнули гарячі баталії біля міста Кроми, що його захищали прихильники Дмитрія.

Кроми Годунова рать так і не спроможеться взяти. А невдовзі не стане й самого царя.

На руку Дмитрія, царем став 16-річний синок Годуна Федір — бояри не без підстав побоювалися, що, не маючи батьківського досвіду й розуму, він не зможе подолати Смуту. А тому почали схилятися до підтримки царевича Дмитрія, сподіваючись, що, ставши царем, він зможе врешті-решт загнуздати козацьку і селянську вольницю. Царський воєвода Басманов під Кромами організував змову — на користь претендента на престол. Коли 7 травня той підійшов до Кромів з авангардом, що складався з трьох польських корогов і трьох тисяч руських ополченців, уся царська армія одностайно — для Дмитрія це стало зоряним часом — перейшла на його бік.

Отже, шлях на Москву був відкритий. Зазнавши всього лише однієї поразки і не провівши жодної великої битви — у них і не було потреби, — царевич Дмитрій зовсім негадано — навіть для самого себе — виграв похід.