Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

перед новою владою, краще повинися. Повинну голову меч не січе…» Тепер я розумію, що мої батьки були щасливими людьми. Вони чесно працювали для свого народу, свято вірили в те, що їхня праця приносить користь людям. Цим вони жили, з цим і відійшли. Мене ж, як неприкаяного, обсіли гризоти за ту постійну брехню, якою жив. Життя затерло, мов зернину між жорна. Я нікому не вірив — ні комуністам, ні націоналістам. Постійний страх позбавив мене гніву, перетер на порохно все добре й чисте. Вже не знав, де правда, а де кривда. Невідь-яким чуттям вгадував близький кінець і не помилився. Один по одному опинилися в ДПУ ті, з ким тримав організаційний зв'язок. Кілька тижнів метався, мов по розпеченій пательні. З жаху навіть просив допомоги, захисту, підтримки у Касяна Крайніченка. На той час я бував у нього вдома, користувався прихильністю його дружини, за якою упадав без будь-якої надії на більш глибоку взаємність.

«Ми давні друзі, Касяне. Політкаторжани! Хіба забув, як гибіли разом у Туруханському централі? Ну, був я в Петлюри. Але ж визнав свої помилки і працюю чесно. Одного твого слова досить, аби ДПУ відчепилось од мене…» Він не сказав того слова. А я, гнаний страхом, покинув усе й утік, забіг світ за очі. Вже був у; Львові, вже працював у «Віснику» під орудою Донцова, коли прийшла звістка, що в Харкові почався відкритий судовий процес над членами організації націоналістів, яка ставила собі за мету повалення радянського ладу. Тільки там, у Львові, я по-справжньому жахнувся, до глибини збагнувши, з якої петлі мені вдалося вислизнути. Щоправда, я ще не думав тоді, в яку халепу вскочив. Не думав, бо з появою у Львові для мене все ніби складалося на добре: праця, житло, пристойні гонорари, навіть якийсь ореол борця, що повернувся з совітського пекла. Все те гріло моє честолюбство. Одне було прикро: з газетних звітів, у яких висвітлювався харківський процес, я несподівано довідався, що серед заарештованих був Касян Крайніченко. Потрапити на лаву підсудних він міг лише з обмовлення. Але хто наклепав на нього, хто підсунув у ДПУ того паскудного доноса, я й понині не відаю…»

— Брешете, добродію! — вирвалось у Федора. Він схопився з ліжка. Йому здалося, що хтось ніби стоїть у передпокої. Прочинив двері — нікого. Вилаяв себе за надмірну емоційність. Її треба позбуватися. Треба вчитися тримати нерви в кулаці. Але як їх утримаєш, коли небіжчик, незважаючи на заприсягання писати тільки правду, чи не на кожному слові бреше… Як він не вигинається, а пальці знать. Працював на німецьку розвідку все життя. Бо інакше як міг з'явитись у Києві в 17–18-му роках? Закинули голуба нелегально та ще й підсунули до Мельника. У «січові стрільці» східняків майже не брали, а він — у штабі, та ще й писарем… З Левицьким у посольстві до Варшави опинився теж не без допомоги тієї ж таки розвідки. Мельник послати його туди не міг, бо й сам не знав про ту місію. Петлюра робив це вельми таємно… Та й на Радянській Україні зостався не з власної волі. Дуже схоже на те, що залишили із завданням осісти, врости будяком у рідну землю.

Федір поклав зшитки на тумбочку, але подумавши, переховав у більш надійне місце. «Нотатки пам'яті» пана Кислицького мали, як виявилося, неабияку цінність. Хотів того чи ні автор, а на сторінках свого твору подавав відомості про багатьох провідників, а головпе, при уважному читанні можна було скласти список активно діючої націоналістичної агентури в краї. Зшитки Кислицького не повинні потрапити на очі Патриції. Їх якомога швидше треба переправити до Києва.

Він знову ліг. Серце неначе хто придавив пудовою гирею. Згадався батько й остання ніч… За ним прийшли на світанку. Мати сполошилася, а батько все намагався заспокоїти її: «Не хвилюйся, все з'ясується… Мене ж не арештовують, а кличуть, як свідка. Їх цікавить Карпо Кислицький… Я подзвоню тобі з роботи». Він не подзвонив і не написав ні рядочка, ні єдиного слова… З газет вони довідалися, що його засудили…

Злості на Кислицького не було, була ненависть до всього тoro, чим жив цей чоловік. І чого намагався досягти, виставляючи себе в спогадах жертвою, такою собі овечкою, яку вовки загнали на слизьке. Але чому ж вони не роздерли його, коли вже він такий соціал-демократичний, що й думав і жив не з ними? Мабуть, що чули під овечою шкурою вовчу суть його єства… Та вже, певне, у глобальній борні, яку вчені мужі називають поступом історії, хтось потрапляє й під колеса…

Болісна думка обпекла мозок: «А я?! Хіба я сам не лежу розчавлений на дорозі, хіба по мені не прокотилося колесо історії? Нехай з іншого боку, з інших причин і мотивів, а все ж і мене труть на порохно оті немилосердні жорна…»

До серця ніби хто торкнувся гострим лезом. Потягся рукою до тумбочки, де був валідол. Несподівано рипнули двері, й дзвінкий, безтурботний сміх закотився в спальню.

— Не спускайте з нього очей, Юті! — грайливо радила Патриція. — Чоловіки, навіть закохані, не завжди до кінця вірні. Нехай у думках, а все-таки зраджують нам… До зустрічі, бароне, дякую за чудовий вечір…

Експрес Мюнхен — Дюссельдорф відійшов од перону Гауптбангофа о восьмій ранку. Вже залишився позаду оповитий туманом Ляйм, блиснули сірими очима озера Нум-Пхенбургер-парку, відпливли білі вітрила будівель Обер і Унтер Мензінга. Хорст одірвався від вікна й поглянув на Юту. Вона сиділа з заплющеними очима, неначе хотіла хоч тут надолужити недоспане вночі. О третій ночі вже почала збиратися: забігала в його номер, брала зі столу потрібні папери, аркуші з написаною ним доповіддю, яку мав виголосити перед членами промислового клубу в Дюссельдорфі. В її особі він несподівано для себе, та, мабуть, і для неї самої, знайшов справжнього помічника. Вона перебрала на себе зв'язки з фірмами, потрібними людьми з промислового середовища. В цій секретарській роботі, хоча спочатку й побоювалась її, виявила і розум, і неабиякі організаторські здібності. Він відчував, що вона всюди, де тільки може, захищає не лише фірму, а і його особисто, що за її ретельністю стоїть щось більше, ніж звичайна