Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

бинти проглядали з діри. Треба було чимось прикрити фактично оголене плече. На морозі воно буде постійно мерзнути, а це, він уже знав, нестерпна мука. «Краще б зашити куртку, але чим її зашити? Де тут візьмеш голку, нитки? А може, просто чимось теплим закрити дірку?» Підійшов до шафи і розгорнув кілька індивідуальних пакетів, вийняв з них ватяні, обтягнуті марлею подушечки-тампони, і спробував заправити їх у проріз куртки. Але подушечки випадали, як тільки починав рухатись. Тоді Патрік ножем проколов на краях дірочки, просунув у них скручений бинт і якомога тугіше стягнув його, як в дитинстві шнурував черевики чи футбольний м'яч. Стомився. Натруджена рана заболіла знову. Посидів, відпочив трохи, потім підвівся і сказав, звертаючись до Шпіца:

— Ну, друже, ходімо пройдемось. Подихаємо свіжим повітрям.

Патрік здогадувався, що пес запрошує його взяти участь у якомусь вельми важливому з його собачого погляду ділі. Що це таке, він не знав, однак уже починав шанобливо ставитись до свого нового друга, інтуїтивно відчуваючи в ньому досвідченого полярника, знавця цих суворих країв.

— Я готовий іти за тобою, Шпіц, але тепер без вінчестера ми ніколи не будемо виходити з дому. Розумієш, шановний, вчора я поклявся не робити такого глупства. Сам бачив — я досить-таки справедливо виглядав у твоїх очах телепнем. Так-то… Пробач, я ще не встиг подякувати тобі за твою послугу… Здається, вчора ти врятував мені життя. Прийми мою щиру вдячність і запевнення, що надалі платитиму тобі добром. — Промовляючи так, Патрік тим часом підійшов до вішалки і вже було простягнув руку до вінчестера, але тут помітив, що з кишені офіцерського плаща виглядає краєчок якогось зошита. Він узяв його і, підійшовши до вікна, де було світліше, розгорнув. В зошиті була вклеєна карта архіпелагу. На обкладинці стояло ім'я Грегеріса Альвінга, другого помічника капітана пароплава «Ісберн».

Цій знахідці не було ціпи. Карта одразу розсунула ніч, і Патрік побачив весь архіпелаг з усіма його островами, великими і малими, так ніби в одну мить піднісся над ними і йому дух перехопило від цієї запаморочливої висоти.

— Баренцбург! Баренцбург!.. Ось він, Баренцбург! — шептав Патрік, показуючи своєму новому другові кружечок на карті, що чорнів біля виходу з затоки Грен-Гарбур в Айс-фьорд. — А далі Лонгір, і Свеа, і Нью-Олюсенд. Бачиш, це все населені пункти, майже міста.

Пес слухав, гострив вуха і схиляй на бік голову, ніби запитував: «Ну, Свеа, ну, Олюсенд, ну й що з того? Чого тут радіти? Я все це бачив на власні очі і повинен тобі сказати, нема там з чого радіти».

Кожна сторінка зошита списана дрібним убористим почерком, але прочитати, про що оповідав у своєму щоденнику другий помічник капітана, Патрік не міг — написано було норвезькою мовою. Перегорнув ще раз і вкінець спустошений присів на стілець. В зшитку, як йому здалося, не було жодного знайомого слова. Проте, він помилявся. Трохи заспокоївшись, повідав своєму товаришеві по нещастю про загибель недавніх сподівань і знову почав, але тепер вже уважно гортати щоденника. В тому, що це був саме щоденник, він не сумнівався, кожна сторінка помічена датою і місцем запису. Патрік зрозумів, що Альвінг вів свої записи майже два роки і почав не де-небудь, а в Лондоні. Десь в середині щоденника натрапив на англійський текст.

Перші нотатки англійською мовою були короткими і стосувались рахунків, згідно з якими Грегеріс Альвінг отримував продукти і спорядження від англійського військового відомства і окремих фірм. Далі зустрілася сторінка з докладним записом бесіди управителя норвезької компанії «Стуре Норшке» на Свалбарді (так норвежці називають Шпіцберген) Ейнара Свердрюпа з представником адміралтейства сером Ендрю Стюартом відносно повернення кораблів, що раніше належали їй і через воєнні обставини опинилися в англійських портах і були там затримані, а також про право набирати на ці кораблі добровольців, осіб норвезької та інших національностей (виключаючи англійську), — право, отримане від вищих властей королівства з благословення високої особи. Кого саме мав на увазі Грегеріс Альвінг, в щоденнику не згадувалось. Певне, «особа» не бажала афішувати свої симпатії до норвежців, проте саме за її розпорядженням Ейнар Свордрюн отримав пароплави «Ісберн» і «Селіс».

Із щоденника Патрік довідався також, що більше року тому загін норвежців залишив Британію, яка спорядила всім необхідним їх кораблі, і відплив на Північ з метою відбити у німців острови архіпелагу, його колись населені пункти і копальні. На експедицію, яку очолив Ейнар Свердрюн, в Грен-фьорді, біля самого Баренцбурга, налетіли чотири німецькі бомбардувальники. Виходячи з відомостей, які мав штаб загону Свердрюпа, на Шпіцбергені, а точніше в Свеа німці мали невеличкий гарнізон і радіостанцію. Але бомбардувальників там не було. Аеродром після 1942 року не функціонував. Звідки і з якої причини ці німецькі «юнкерси» опинилися над Баренцбургом само в топ час, коли до нього підпливали кораблі, так і залишились таємницею. Була, правда, підозра відносно радиста пароплава «Селіс». Моряк, що висловив цю думку, на жаль, загинув під час висадки. З'ясувати стан справ не було в кого, а тримати людину під підозрою без достатніх доказів не дуже пристойно.

Свердрюн був відважним, чесним патріотом, але зовсім цивільною людиною. Будь-які заходи служби безпеки чи контррозвідки просто не в'язалися з його натурою, до того ж були майже не можливі через обставини, за яких йому довелося збирати добровольців. В Англії брали всіх, хто хотів, по всіх портах, без перевірки і навіть без документів.

Проте автор щоденника все таки зібрав деякі дані про радиста з російським прізвищем Іванов. Цей чоловік, коли вірити його словам, ненавидів фашизм і бажав боротися проти нього із зброєю в руках. Росія, звідки вийшли його предки, вела кровопролитні бої з німецькими окупантами, і він не міг залишатися байдужим до цієї справедливої боротьби своїх співвітчизників. У штабі Іванов сказав, що його батько свого часу виїхав до Швеції. Перевірка підтвердила це. Як не взяти таку людину, котра до всього ще й була професійним радистом?

Це записано було на полях і мало покаянну інтонацію. Справа в тому, що Альвінг особисто приймав до загону цього Сема Джонсона (Іванова), а тому його гризла совість. Він вважав і себе якоюсь мірою винуватим у тому, що сталося.

«Ісбери» і