Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

Із півгодини ми йшли головною вулицею повз незліченні ряди плетених із трави хатин, поки Інфадус не зупинився біля невеликої групи будиночків, що оточували маленький двір, висипаний товченим вапняком.

Зайшовши у двір, Інфадус оголосив нам, що ці “жалюгідні помешкання” призначені для нашого житла. Кожному з нас була приготована окрема хатина. Вони були значно ліпші, ніж ті, що ми вже бачили, і в кожній із них містилося зручне ліжко з духмяних трав, накрите вичиненою шкірою; тут же стояли великі глиняні посудини з водою. Вечеря для нас уже була приготована, оскільки не встигли ми вмитися, як кілька красивих молодих жінок із глибоким поклоном подали нам смажене м’ясо і печені маїсові коржики, гарно сервіровані на дерев’яних тарілках.

Ми поїли з великим апетитом і тоді попросили перенести всі ліжка в одну хатину, причому ця міра обачності викликала усмішку на обличчях милих молодих леді. Смертельно втомлені від довгого подорожування, ми кинулися в ліжка й заснули міцним сном.

Коли ми прокинулися, сонце стояло вже високо. Наші прислужниці, позбавлені удаваної скромності, перебували вже в хатині, оскільки їм було наказано допомогти нам одягтися, щоб іти на прийом до короля.

— Одягтися! — бурчав Гуд. — Для того щоб одягти фланелеву сорочку й черевики, не потрібно багато часу. Послухайте, Квотермейн, попросіть їх принести мої штани.

Я виконав його прохання, але мені сказали, що ці священні реліквії уже віднесені до короля і що він жде нас до себе опівдні.

Попросивши наших молодих леді вийти, що, очевидно, їх надзвичайно здивувало й засмутило, ми почали одягатися, намагаючись це зробити якомога ретельніше.

Гуд, звичайно, не витримав і знову поголив праву частину обличчя, намагаючись зробити те ж саме з лівою, на якій пишалася густа поросль щетини, але ми вмовили його в жодному разі її не чіпати. Щодо мене і сера Генрі, ми тільки як слід умилися і причесалися. Золоті кучері сера Генрі надто відросли і спадали до пліч, що надавало йому, як ніколи, схожість із давнім датчанином. Моя ж сива щетина була у крайньому разі на цілий дюйм довша, ніж той півдюйм, який я вважаю максимально допустимою довжиною.

Після того як ми поснідали і викурили люльки, до нас з’явився сам Інфадус і повідомив, що, коли нам буде завгодно, король Твала готовий нас прийняти.

Ми відповіли, що воліли б піти до нього тоді, коли сонце підіб’ється вище, що ми ще надто втомлені після такої довгої дороги, І вигадали ще ряд причин. Так завжди належить робити, коли маєш справу з дикунами: не можна негайно відгукуватися на їхній клич, оскільки вони схильні сприймати ввічливість за страх і раболіпство. Тому, хоча нам хотілося побачити Твалу не менше, ніж йому нас, ми все ж не поспішали і просиділи в себе ще годину, зайнявши цей час тим, що одібрали з нашого убогого запасу речей подарунки для короля і його наближених. До дарів увійшов вінчестер бідолахи Вентфогеля і невелика кількість намиста. Гвинтівку з патронами було вирішено подарувати його величності, а намисто — його дружинам і придворним. Інфадус і Скрагга вже отримали від нас таке ж намисто і були від нього в захопленні, оскільки ніколи в житті не бачили нічого подібного. Нарешті ми заявили, що готові йти на прийом, і вийшли з хатини у супроводі Інфадуса й Амбопи, який ніс наші дари.

Пройшовши кількасот ярдів, ми опинилися біля огорожі, схожої на ту, яка оточувала наші хатини, але разів у п’ятдесят довшої, оскільки вона охоплювала не менше шести або семи акрів землі. Навколо зовнішнього боку огорожі тягся ряд хатин, у яких жили дружини короля. Якраз навпроти головних воріт, у глибині величезної площі, стояла осібно дуже велика хатина — це була резиденція його величності. Решта площі була порожньою, точніше була б порожньою, якби її не заповнювали численні загони воїнів. їх було не менше семи-восьми тисяч. Коли ми проходили мимо них, вони стояли нерухомо, наче статуї. Важко передати словами, яке величаве видовище являли собою ці війська з плюмажами, що розвівалися, виблискуючи на сонці списами й залізними щитами, обтягнутими буйволячими шкурами. На порожній частині площі перед королівською хатиною стояло кілька табуретів. Три з них ми зайняли за вказівкою Інфадуса, Амбопа став позаду нас, а сам Інфадус лишився біля дверей житла короля.

На площі панувала мертва тиша. Понад десять хвилин ми чекали виходу його величності й увесь цей час відчували, що нас із цікавістю розглядає біля восьми тисяч пар очей. Повинен признатися, що почування було не з приємних, але ми вдавали, що це нас не стосується. Нарешті двері великої хатини відчинилися, і з неї вийшов гігантський на зріст чоловік, на плечі якого була накинута чудова коротка мантія з тигрових шкур; слідом за ним ішов Скрагга і, як нам спочатку здалося, висохла, зовсім зморщена, закутана у хутряний плащ мавпа. Гігант сів на один із табуретів, за ним став Скрагга, а зморщена мавпа поповзла рачки і сіла навпочіпки у затінку під навісом хатини.

Цілковита безмовність тривала.

Раптом гігант скинув із себе мантію і випростався на весь зріст. Це було воістину моторошне видовисько. У нього були бридкі товсті губи, широкий плескатий ніс і тільки одне чорне око, у якому виблискувала злоба, на місці другого ока зяяла діра. Мені в житті не доводилося бачити огиднішого, лютішого, плотолюбнішого обличчя. На величезній голові розвівався султан із розкішного страусового пір’я; груди його охоплювала блискуча кольчуга; навкруг пояса і правого коліна висіли звичайні прикраси з білих буйволячих хвостів. На шиї цієї страшної людини було надіте золоте намисто, схоже на джгут, а на лобі тьмяно мерехтів величезний нешліфований діамант. У руці він тримав довгий, важкий спис.