Читати книгу - "Льодовик"

— Ну, я не знаю, годилося б довести до відома Міхи, — намагаються заперечити я, хоча мені дедалі важче встояти перед магією Іриного голосу.

— Зачекай, Миколо, це ж не так просто, як ти думаєш. Вам треба буде у всіх місцях, куди вас пошлють, шукати код. Дві літери і чотири цифри, літери скрізь однакові, вам скажуть які, а от цифри різні… А наприкінці — приз!

— Дуже великий приз? — перепитав я, бо Оленка із хлопцем шушукалися над «айподом».

— Так, дуже великий… А від мене особисто — поцілунок, повітряний, пліз…

— І все? — Здається, я вже трохи переходив межу, тим більше наші переговори слухали діти, і тому прикусив язика.

Невдовзі ми під'їхали до Народницького парку.

— А Мустафа українську вже добре вивчив? — ще встиг я запитати у них обох.

— Так, я все розумію, — приємним тихим голосом із м'яким східним акцентом відповів Мустафа, і в мене, можливо, вперше, закралася грішна думка, що такій малій задрізці, як Оленка, ще й пощастило відхопити такого красеня, байдуже, що бусурман.

Біля пам'ятника засновникам Києва нас і справді чекало журі та ще зо три десятка команд, якими була заповнена вся зона паркування. Через кілька машин від «Хаммера» втиснулася і старенька, ще дольодовикова «Славута», в якій були знайомі мені юні месники із «Молодої сили». Той самий малий із палаючими очима, а з ним іще товстун і дівка у шкірянці із сотнею заклепок, такі ще до Льодовика носили «металісти». Вони, мабуть, були здивовані не менше, ніж я. Але коли ми, як і всі, вишикувалися поряд із «Хаммером» і вони побачили Оленку й чорнявого Мустафу, то дещо заспокоїлися.

Було видно, що багато команд мають сімейні екіпажі: батько, мама і син, наприклад, а чи двоє дітей, але були й старі, і без дітей. Хоча більшість все–таки молодь… Огрядна тітонька із пластиковим бейджиком на шиї — «Голова журі пані Тетяна Малашенко» — повідомила, що от ми, мовляв, дочекалися можливості і на зло всім морозам і кригам починаємо київський «Квест». Ще попросила не порушувати правил, головне з яких: бути терпеливим, толерантним і не чинити перешкод іншим. А ще вона сказала, що переможця чекає премія у десять тисяч гривень і, незалежно від того, хто переможе, для всіх, хто дійде до фінішу, у «Пузатій хаті» на Контрактовій — святковий фуршет.

— А хто не дійде, то що? Ми ще й внески заплатили! Я бачила: не всі платили! — несподівано писклявим голоском озвалася від нашої машини Оленка.

Упало в око, що у цей момент юні месники із «Молодої сили» переглянулися й запосміхалися.

— Дівонько, вам варто лише туди доїхати, а в «Пузатій хаті» вас зустрінуть, — дещо отетеріло відповіла голова журі.

— Оленко, зупинися! Воно тобі зараз треба? — почувся у навушнику суворий голос Іри.

— Мам, а чого вона?.. — кинула Оленка голосом ображеної дитини.

— А чого ти?

— Не хвилюйся, я знаю, де та «Пузата хата», — якось і я пробую вгамувати малу.

— Коломбо, не в тому річ! Вони нас що, за лохів мають?..

— У вас в Одесі всі такі гарячі?

— Не забувай, що я народилася у Києві…

— Але ж коли то було, ще до Льодовика? Це не рахується, — намагаюся я і далі бути дотепним, хоч це мені і вартує певних зусиль.

Мимохіть подумалось: якщо мала і далі так себе поводитиме, то цей хлопчина, хоч і бусурман, від неї швидко втече.

— Слухай, і як ти її терпиш? — запитав я, коли голова журі оголосила для всіх однакове перше завдання і ми рушили поки що всі вервечкою вздовж набережної на північ…

— Бо він мене кохає. Правда ж, Мустафа? — випалила Оленка.

— Як бачиш, — зітхнула у слухавці Іра, бо вона, мабуть, забувши про Мустафу, подумала, що це запитання я адресую їй.

А Оленка, мабуть, також забула, що і мама уважно її слухає. Найбільш незручно, вочевидь, почувався бідний Мустафа. У салоні запанувала ніякова мовчанка, але ненадовго.

— Все, працюємо, завдання чули, вперед! — першою подала голос у слухавці Іра.

Перше завдання було лише на перший погляд просте. Усім учасникам слід було віднайти код із двох латинських літер NS, за яким ішло, як і попереджала Іра, чотири поки що невідомих нам цифри.

— 367 кілометрів до полтавських галушок! Вперед! Час пішов! — прорекла у мегафон пані голова журі і дала відмашку білим прапорцем із синім написом «Kyiv Quest».

— Якщо й далі будуть такі прості завдання, то ми переможемо, — сказав я у розрахунку на Іру.

— Інші так само думають, — відповіла вона.

— А хіба нам сюди, а не на автовокзал? — подала голос мала.

Я їй відповів, що на автовокзал ми завжди встигнемо, але зараз полтавські галушки нас чекають на майдані біля «Глобуса».

— Оленко, ми ж домовлялися, що ти будеш слухати дядька Миколу, — пробувала урезонити її Іра із навушника.

— Але ж капітан я, — стояла на своєму Оленка, і як ще з першого завдання почала тріпати нерви, так і до останнього.

І якби ж то тільки вона. Це була ще та поїздочка, дурні гонки у компанії якихось другосортних ідіотів. Ледь до мордобою не дійшло. Вже на першому етапі якийсь веселун на «Сузукі» почав виляти задом перед нами ще на виїзді. Я б його затовк, як смердючого жука, але просто смороду не хотілося. На підйомі