Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Льодовик 📚 - Українською

Читати книгу - "Льодовик"

269
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Льодовик" автора Олександр Казимирович Вільчинський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 58
Перейти на сторінку:
стріхи капає! Людині льодовикового періоду почути за вікном шум дощу — хіба може бути щось приємніше для вух? Усе, кінець сплячці! Цей льодовик — це була просто суцільна сплячка, але тепер баста! Дощ за вікном народив у моїй душі бурю емоцій.

Я навіть не одразу почув цвірчання домашнього телефону. Це була Іра. Вона попросила мене зустріти із вечірнього «люксу» Оленку з її другом. Раніше з проханням зустріти вона рідко телефонувала мені напряму, частіше про це просив мене Міха. Але мені приємно було чути дощ за вікном і її голос у слухавці одночасно. Так багато приємностей воднораз — нечувана розкіш для старого циніка.

— Добре, без проблем, — відповів я їй.

— Але для Міхи нехай це поки що буде таємницею.

— Ну, я не знаю… Ну, добре, — пообіцяв я.

— Оленка буде не сама, а з другом, — додала Іра, коли я вже думав, що кінець розмови.

— Ти вже це казала…

— Справді?

— Все–таки, а чому така таємничість?

— Та так, нічого особливого, просто… До речі, там і для тебе буде робота. Я думаю, ти погодишся.

— Ну добре, я погодився. А це що, якась змова?

— Ну, майже. Не випитуй, Коломбо, Оленка тобі все розповість… Ти щось чув про таку гру — «Квест» називається?

— Та так, у загальних рисах. — Я й справді щось чув, але вже надто у загальних, принаймні слово точно десь чув.

— Оленка тобі все розкаже, то, будь ласка, поїздь трохи з ними. Я також буду на зв'язку, з Одеси… А для Міхи нехай це поки що залишиться таємницею. Ну все, бувай! До зв'язку!..

Якщо прагнуть таємниці, могли б прилетіти літаком у Жуляни і взяти таксі, подумав я мимохіть, але одразу ж і відкинув цю думку. Начеб це не приємність для мене зустрічати Оленку, так само як й Іру. Про те, чому не літаком, я вже якось запитував у неї, і вона відповіла мені, що просто боїться літати. Оленці вже, мабуть, дев'ятнадцять, а може, й усі двадцять, хоч я пам'ятав її ще у памперсах. Вона вже на якомусь там курсі, здається, закінчує другий Одеського медіну, і хоча іноді й називає мене дядьком Миколою, та все ж частіше так, як і її мама, — Коломбо.

Наскільки я розумію, у малої проблеми з гальмами. Тобто вона взагалі без гальм. Навіть не знаю, чому мене це так сердить. Може, ота її зверхність до всіх і вся? Міха якось напідпитку скаржився, що мала з ним уже два місяці не розмовляє, хоч він що два тижні поповнює її картку на «штуку» баксів, а вона профутькує їх з якимись турками. Він їй лише про це сказав, то вона тепер його ігнорує.

— А ти припини картку поповнювати, одразу й заговорить, — підказав я, хоча й розумів, що поради давати всі ми мудрі.

— Добре, я подумаю, — пообіцяв Міха.



«Квест»

Хлопець, який вийшов із автобуса вслід за Оленкою і якого вона представила як Мустафу, мені спершу не дуже сподобався. Він видався просто красунчиком, а красунчиків я ще з армії терпіти не можу. Кожен із них рано чи пізно виявляється самозакоханим чмом, що заслуговує того, аби його красуняче рило запхати в унітаз і спустити воду. З одним із них я так і вчинив, але вже після армії, тут, на Липках.

Долоня цього Мустафи на дотик, коли він потис мені руку, виявилася м'якою, майже жіночою.

— Оце і є наша команда! — радісно сказала Оленка. — Коломбо, ми тебе вже зареєстрували нашим водієм, тобі і придумувати нічого не треба, так і будеш «Коломбо», Мустафа буде «Мустафою», а я — «Супер М»! — Радості у голосі Оленки ставало все більше, хоч я і не міг зрозуміти чому, я взагалі ще нічого не міг зрозуміти.

І коли після того, як Мустафа переніс із автобуса у наш багажник валізу, цього разу таки він, і Оленка сказала: «Поїхали!», — я, швидше за інерцією, слухняно сів за кермо, хоч і не знав, ні куди ми їдемо, ні що далі. У неї на коліні з'явився семидюймовий «айпод» останньої моделі, мабуть, її персональний, і вона зосереджено водила пальчиком по екрану.

— То що, поїхали? — перепитав я, коли уже рушили.

— Поїхали! — скомандувала Оленка. — Старт від пам'ятника засновникам Києва. Вперед — у Народницький парк!

«У неї все–таки більше від Міхи, у неї все від нього — і ніс, і очі, і манера командувати», — міркую я, вирулюючи між автобусів та таксі вліво до Деміївського мосту.

— Ми що, додому навіть не заїдемо?.. — все ж цікавлюся в Оленки.

— Після змагань, звичайно, — відповідає вона.

Вона сидить поруч зі мною, оглядається і кидає на Мустафу, як мені здалося, благальний погляд.

— Розкажи мені хоч, що це має бути? — нарешті запитую я в Оленки, але цієї миті у «пипці» слухавки, яку вона вклала мені у праве вухо, така сама є у неї і в Мустафи, чую голос Іри:

— Всім привіт! Ну що, вже стартували?

— Так, мамо! — відповіла Оленка.

— Привіт, Коломбо! Дивись на дорогу!.. — засміялася у слухавку Іра. — Як життя молоде? Як там на Гляціалі?.. — продовжила вона.

— Чи є життя на Гляціалі? — намагаюся і собі бути дотепним. А між тим питаю: — І довго ми будемо кататися?

— Я забула попередити, що, може, і до ранку.

— Як до ранку? А я ж Міхові нічого не сказав…

1 ... 33 34 35 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льодовик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Льодовик"