Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

— Молодець, Ожина! Його правда! Нам треба постаратися вирити нори саме на цьому узвишші. Я б оце вже й узявся до роботи!

Невтаємничені кролі аж сахнулися. Але Чашечка залюбки приєднався до Ліщини й П’ятого, й незабаром іще троє заходилися гребти пухку землю. Робота посувалася легко, й хоч завзятці часто уривали своє заняття, щоб поскубти травицю чи просто погрітися на осонні, над полудень Ліщина вже сховався в глибоченькій ямі.

Підліска в буковому гаї майже не було, але густі верховіття захищали принаймні від нападу з неба. А боривітрів, як скоро завважили нові поселенці, чимало водилося в цій пустизні. Хоча боривітер рідко полює щось більше за пацюка, але часом нападає і на кроленят. Ось чому, коли в небі ширяє пустільга-боривітер, жоден дорослий кріль не покладеться на милість пернатого хижака. Ліщина мусив поставити Жостіра на чати, і той після обід аж двічі подавав сигнал тривоги, поки вони нападами, прихватками якось продовжували будівництво нір. Надвечір їх налякав тупіт копит: якийсь вершник тюпки їхав путівцем. А більше за той день вони не бачили нікого, крупнішого за горлицю.

Після того як вершник звернув на південь від шпиля й щез удалині, Ліщина знов вискочив на узлісся й подивився на північ, де лежали залиті сонцем тихі поля й мріла лінія електропередачі, крокуючи ген-ген на північ. Повіяло прохолодою, і сонце знов зазирнуло на північний схил.

— Либонь, на сьогодні ми зробили досить, — мовив Ліщина. — Кортить мені спуститися вділ, пошукати там справжньої смакоти. Тутешня трава по-своєму добра, але тонка й сухувата. Хто хоче, гайда зі мною!

Зголосилися піти Кучма, Кульбаба й Вероніка, а решта зосталась, щоб попаски вернутися до глоду й лягти спати разом із сонцем. Четверо вирушили в чотирьохсот— чи й п’ятисотметрову путь до підніжжя пагорба. Ніщо їм не стало на заваді, й незабаром вони вже паслися край пшеничного лану. Ліщині ще й пощастило набрести на коротку й вузьку канаву, краї якої так густо поросли дикою петрушкою та кропивою, що в ній, на випадок тривоги, можна було пересидіти, неначе в тунелі.

— Чудова криївка! — промимрив Кучма, пережовуючи конюшину й нюхаючи опалий цвіт чорної калини. — Подумати лишень, скільки ми всього навчились за ці мандри! Вдома ми б і за все життя такого не пізнали. А тепер ми навіть уміємо рити нори. Ще й літати навчимося, чого доброго! Чи ви помітили, що тут зовсім інший грунт, аніж там, у нашій колишній колонії? І пахне інакше, й інакше навіть обвалюється!

— Ти нагадав мені про одну річ — я саме хотів спитати тебе про це, — сказав Ліщина. — У тій жахливій Первоцвітовій колонії мені сподобалось єдине — їхня зала. От коли б нам і тут таку зробити! Чудово мати під землею таке місце, де можна зібратися всім разом, погомоніти, казок послухати і все таке. А як ти думаєш, Кучмо? Зуміємо ми зробити таку велику нору?

— Я знаю ось що, — поміркувавши, відповів Кучма. — Якщо просто так вирити під землею велику порожню залу, то в ній може обвалитися стеля. Отже, треба, щоб щось тримало дах. А що тримало дах у Первоцвітовій колонії?

— Коріння дерев.

— І в нас є коріння дерев. Але чи воно таке, як треба?

— Треба розпитати Суницю — хай розкаже все, що знає про їхню велику нору. Але чи багато він знає? Я певен, що його ще й на світі не було, коли вирито їхню залу.

— Принаймні тепер він не загине, коли в тій їхній залі обвалиться стеля. Вся та колонія — суцільний тхарн, саме заціпеніння, як сова серед білого дня. Йому ще стало кебети накивати звідти п'ятами.

Над пшеницями вже сутеніло, хоча довгі червоні промені сонця ще осявали шпиль пагорба. Запахло прохолодою, близькою ніччю. Мимо прогув хрущ. Давно вже помовкли коники в траві.

— Скоро вилетять на полювання сови, — мовив Кучма. — Рушаймо нагору!

Цієї миті з окутаного сутінню поля долинув сигнал тривоги — хтось тупнув лапою, потім тупнуло ближче, блиснув білий хвостик. Кучма й Ліщина вмить кинулися до канави. Тепер, коли вона їм знадобилася по-справжньому, з’ясувалося, що канава ще вужча, ніж їм видалося спочатку. В ній і двом було тісно, а тут на них сторчголов скотилися ще й Вероніка з Кульбабою.

— Що там таке? — спитав Ліщина. — Що ви почули?

— Щось там іде попід живоплотом! — випалив Вероніка. — Якийсь звір! І тупотить — страх!

— А ти його розгледів?

— Ні, і запаху не рознюхав. Вітер відносить запах. Але ходу я чув досить добре.

— І я почув ходу, — сказав Кульбаба. — Щось чимале, завбільшки з кроля, і рухається воно незграбно, хоч начебто й старається ховатись за живоплотом.

— Гомба?

— Ні, не гомба! — заперечив Кучма. — Що-що, а лисичий дух ми вчули б! Швидше всього — то кіт. А що як горностай? Гой, гой, у емблеєр грайр! От досада! Посидьмо нищечком, та якщо воно вчує нас — усі врозтіч!

Кролі принишкли, чекаючи. Ось долинув далекий, але виразний звук: щось ніби плакало чи голосило, то тихіше, то гучніше. Дарма що не схоже ні на чий мисливський клич, але те голосіння здавалося таким неприродним і моторошним, що Ліщина похолов від жаху. Та ось ніби все стихло.

— В ім’я Фрітха, що воно так кричить? — спитав Кучма. Хутряна шапка наїжилася в нього на голові.

— Невже кіт? — мовив Вероніка, широко розплющивши очі.

— Ні, це не кіт! — заперечив Кучма, розтягти рота в неприродній гримасі. — Це не кіт! Хіба ти не знаєш, що це? Хіба