Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отож сиджу за письмовим столом, зв'язуюсь по телефону з різними службами і взагалі сповна використовую «потужність» нашого підприємства. Бо — вже не пам’ятаю, казав я вам про це чи ні — інспектори, що все роблять голими руками, зустрічаються лише в романах.
Я саме перегортаю документи в темно-зеленій теці, як раптом мене викликають до шефа.
Полковник зустрічає мене, підвівшись з-за столу, вітається кивком голови, потім показує рукою на крісло, а ще перегодя недбалим жестом — на столик з дерев'яною скринькою для цигарок. Це означає: «можеш курити» й водночас — «готуйся до звіту».
— Ну, що нового? — запитує шеф, чекаючи, поки я сідаю й закурюю.
Дуже стисло викладаю факти, які досі вдалося виявити, намагаючись не пропустити нічого істотного, хоч полковник уже напевне знає всі найважливіші подробиці.
— Не розумію, навіщо хазяйка так рано дзвонила Асенову…
— Принесла сніданок. Як завжди, о сьомій годині. Асенов прокидався рано.
— Що свідчать Манев і Коєва?
— Нічого цікавого, крім того, що геть усе приховують. Скандал видається за сцену ревнощів.
Шеф ставить ще кілька запитань саме про ті деталі, які я обминув. Потім звичне:
— Які в тебе версії?
Знову стислий виклад, цього разу щедро оздоблений виразами «якщо», «на випадок того» й «можливо». Полковник задумливо слухає мене, і це дозволяє мені ненароком закурити другу цигарку. Мій шеф — не курець і тому не дуже любить, коли димлять у його кабінеті.
— Гадаю, ти правильно накреслив коло, — киває полковник, коли я замовкаю. — Та все ж не забувай, що відповідь на загадку може бути й поза цим колом.
— Звичайно, — кажу я, збираючись підвестися.
Але полковник помахом руки спиняє мене:
— Май на увазі й таке: треба діяти якнайшвидше. Ти знаєш, Антонов, що я тебе вважаю за сумлінного працівника й ніколи не підганяю, хоч ти подеколи виявляєш зайву самовпевненість і вдаєшся до… ну, скажемо, своєрідних методів розслідування. Але цього разу випадок незвичайний, йдеться про смерть, можливо, насильницьку смерть іноземного підданого. У нас таких випадків, як сам знаєш, ще не траплялося, й це буде як на руку ковінька ворожій пропаганді. Емігрантські центри не оминуть нагоди спекульнути тим, що Асенов — болгарин, одне слово, розмалюють кримінальний злочин як політичне вбивство. Все це примушує діяти швидко, але, звичайно, так, щоб поспішність не впливала на правильний хід розслідування.
— Зрозуміло, — кажу й підводжусь.
І ось я знову схилився над зеленою текою. Бо слідство, хоч і треба квапитись, не можна вести із карколомною швидкістю.
Документи в зеленій теці — це переважно протоколи допитів, що відтворюють епізоди з біографії однієї гарної дівчини — Магди Коєвої. Дівчина була дуже добра до багатьох людей, але не до себе. Безладні зв'язки з іноземцями. Оплата — готівкою або ж за законами натурального обміну — кофточками, білизною, косметикою. Неробство й гульки в найкращих ресторанах. Неодноразові попередження й урочисті обіцянки влаштуватися на роботу і т. ін. Останні дані півторарічної давності. Будемо сподіватися, що відтоді поведінка Магди змінилася.
Сповнений цією надією, я про всяк випадок виписую з протоколів кілька прізвищ. Потім наказую, щоб мені принесли іншу теку, в паперах якої фігурує одне з цих прізвищ.
Я вже закінчую ознайомлення з другою текою, коли заходить лейтенант і повідомляє, що за дверима на мене чекає якийсь Пенев. Доводиться зосередитись, аби пригадати, що це сусіда Моньо й Спаса і що я дві години тому наказав викликати його.
Коротко пояснюю громадянинові, з якого приводу його викликали, й прошу розповісти, що за люди Спас Влаєв і Моньо Киров.
— Гангстери! — лаконічно відповідає Пенев і замовкає, вважаючи, що дав вичерпну відповідь.
— Що саме ви маєте на увазі?
— Я ж вам сказав: гангстери! Не дають людям спати. Майже щовечора магнітофон, галас, пісні й аж до пізньої ночі.
— Що ще?
— Хіба цього замало! Я трудяща людина. До того ж бухгалтер. На роботі мені треба бути зосередженим. Помилишся на одну цифру — й потрапиш за грати. А після безсонної ночі…
— Я вас добре розумію, — уриваю його. — А як живуть оті двоє, чим займаються, з ким спілкуються?
— З ким спілкуються? З такими ж паразитами, як самі. Ходить до них якийсь тип, начебто художник, Філіп. Що він за художник — дідько його знає, збирається всяка потолоч… І Спас, і Симеон буцімто вивчають право, але як вони вчаться й коли — лише богові відомо… Спас тягне гроші з матері, Симеону присилають батьки з провінції. Кажуть, ніби його батько порядна людина, на керівній посаді, та чомусь не здогадається хоч раз приїхати й подивитись, як його син розтринькує гроші…
Пенев і далі просторікує, згадуючи в кожній фразі бога й дідька, поки я нарешті не спрямовую його увагу на події вчорашнього вечора.
— Вчора вони почали пиячити ще завидна. Правду кажучи, Спас багато не п'є, зате Моньо хлеще за живих і за мертвих. Звичайно, першим ділом ввімкнули магнітофон і, як завжди, так гучно, щоб аж позакладало вуха. Особливо від тієї «Бразільської мелодії». Як їм не набридло слухати її, — тільки богові відомо. Вона вже так запам'яталася мені, що гуде в голові навіть уві сні, а вони…
— Співчуваю вам. А що ж було далі?
— Далі, коли набрид магнітофон, ввімкнули радіо.
— О котрій годині?
— Приблизно о восьмій. Принаймні ще до інформаційного бюлетеня.
— Слухали Софію?
— Так. А десь об одинадцятій переключили на іншу станцію.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов», після закриття браузера.