Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

Андрійко не відразу підійшов до палацу. Охопивши одним поглядом з протилежного боку старої, типово подільської, низенької вулиці розцяцьковану афішами масивну будову, що громадилася на розі двох вуличок, він прочитав прізвища постановників, диригентів, акторів і все, що звичайно публікується на театральних афішах.

Якийсь час Андрійко, не поспішаючи всередину, топтався перед будинком. Прагнув зрозуміти, чому саме сюди прийшов вдруге, що тягло його, чим викликане невдоволення учорашніми відвідинами палацу

Міркував він про речі зовсім елементарні як для досвідченого детектива, про речі, які, здавалося, за довгу практику всоталися в його кров, в його мозок і автоматично визначали поведінку. Міркував про те, що найчастіше тільки серйозна обставина освітлює цілу подію і визначає напрям розшуку чи слідства. Але іноді цю роль бере на себе якийсь зовсім незначний факт, фактик, дрібниця, на яку спочатку не звертають уваги, бо вкрай мізерною, випадковою вона здається. І тільки згодом, при уважному розгляді, ця дрібниця стає важливою, ключовою і веде до розгадки таємниці. То де ж ця важлива дрібниця в історії вбивства Гальчинської?

Міркуючи так, капітан зрозумів, чому сам відчуває незадоволення своєю роботою. Строки розшуку закінчуються, а він навіть при допомозі слідчого Співака й досі не знайшов цієї важливої дрібниці. Дрібничок навколо справи зібралося багато, але яка з них справді важлива, вирішальна? Певно, надія знайти її при повторному відвіданні Палацу культури — найбільшому із закладів мистецтва, де довгий час працювала покійна Гальчинська, — привела його знову сюди.

…Хор неважко було розшукати. Йшла репетиція, і злагоджений спів долітав у фойє.

Минувши чергову біля входу, капітан пройшов в глиб приміщення до зали глядачів. Та ось спів, немов відтятий ножем, обірвався. У коридор долетіло сухе постукування диригентської палички і сердитий, роздратований чоловічий голос.

Капітан тихо відчинив двері, легенько ступаючи, проник до зали і сів у перше від дверей крісло.

Його появу помітили на сцені, і не тільки хористи, які стояли до нього лицем у три ряди — спереду жінки, вгорі — чоловіки. Диригент теж озирнувся на капітана, дивуючись, яку справу мас до нього офіцер міліції, але, оскільки Андрійко не поворухнувся, повернувся до своїх справ, застукав паличкою по пюпітру ще дужче, ніж раніше, ще сердитіше.

Він ще кілька секунд не піднімав палички, не подавав знака хору, мовби давав змогу капітанові все-таки підійти і пояснити причину своєї появи…

Гість не зреагував і на це німе запрошення. Диригент іще затримався, певно міркуючи, чи не попросити із зали сторонню людину, якій нема чого сидіти на репетиції, і, вирішивши, що зв'язуватися з міліцією нижче його гідності, змахнув паличкою, і на всю залу під самісіньку стелю знову спурхнув могутній хор голосів…

Капітан Андрійко із задоволенням слухав спів. Він розчулився, коли заспівали його улюблену «Закувала та сива зозуля». Коли зарокотали баси, віддався приємному полону і відчув, що й сам не проти підспівати. Упіймавши себе на цьому, відчувши, що пісня розмагнічує, а він прийшов не на концерт, у справах, Андрійко почав уважно вглядатися в обличчя хористів. Декого він упізнавав, хоча й сидів далеченько від сцени, — капітан був далекозорий, — кількох співаків бачив уперше, так само, як і диригента, спина якого плавно здригалася, особливо коли музиканта охоплювало піднесення. Подумалося, що вдруге прийшов він до палацу недаремно, що саме ці люди, яких побачив вперше, підкажуть, хто такий «С» і де його шукати. Адже сотня людей може не знати того, хто потрібен, а сто перший згадає і цим виправдає втрачений час на розмову з цілою сотнею. Найбільше чомусь цікавив диригент. Невисокий, досить огрядний, чим здивував капітана — він досі зустрічав хормейстерів тільки сухорлявих і, знаючи, як багато енергії втрачає диригент на репетиціях і на концертах, вважав, що гладкими, якби й хотіли, вони не бувають. А цей невисокий чоловік за пультом скидався на добре відгодованого котика з дуже плавними рухами рук, яким, округло похитуючись, він допомагав усім тілом, і якби капітан раптом побачив, що ззаду у диригента в такт ворушиться пухнастий хвостик, то навряд чи здивувався б.

Коли хормейстер оголосив перерву і співаки посипалися із сцени як горох, Андрійко підвівся і попрямував до нього.

— Ні, ні, — здивовано відповів на запитання капітана диригент, — ніякої Гальчинської не знав… У мене не співала… Можливо, раніше. Я тут недавно… А щодо «С», — він знизав плечима, — чути не чув такого.

Капітан дивився у округлі, немов серпанком повиті очі хормейстера і повірив йому. Спитав дозволу поговорити з кількома співаками, але очі «котика» раптом зблиснули і з м'яких подушечок виступили гострі кігтики.

— Тільки після репетиції, — жорстко відповів він. — Не зривайте мені роботи. Зрештою, якщо вас цікавить тільки цей «С» чи співачка, яка колись тут працювала, спитайте враз усіх, весь хор. Це не затримає нас.

— А коли у вас закінчиться репетиція?

— Приблизно за годину.

— Гаразд, я повернуся, — сказав Андрійко і вийшов у фойє.

Він поблукав по фойє, потім спитав чергову, як пройти до директора, і незабаром сидів перед сумним чоловіком, що жалібним голосом з безнадійними нотками у ньому просив у якогось начальства грошову дотацію.

Директор поклав трубку і таким самим безнадійним голосом спитав капітана, що йому треба. Остап Володимирович в який уже раз почав свої розпити, від яких його самого вже нудило.

Сумний, бідний на гроші, директор пожвавився, згадавши Людмилу Гальчинську, поохкав, довідавшись про її загибель, але про співробітника на літеру «С» нічого не міг сказати. Він натиснув кнопку десь під столом, і до кабінету увійшов високий, як жердина, худющий, з тонкими синюватими губами на щілині рота, літній чоловік. Рукава піджака його були акуратно закриті синіми сатиновими нарукавниками.

— Ох, — зустрів його, безпорадно розвівши руками, директор, — не дають…

— Погано, — резюмував чоловік, — не виліземо.

— Це наш бухгалтер, — відрекомендував того директор. — Може, він когось знає… Він тут із дня народження. Ви пам'ятаєте співачку Гальчинську? — звернувся директор до бухгалтера.

— Гальчинську? Людмилу Йосипівну? Аякже, знав, знав. Гарний голос, симпатична, хоч і немолода, жінка. Співала. І в хорі, і