Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

Тільки одноманітно гули під вітром телефонні дроти.

"А може, набрехав мені? — з'явилася раптом думка.— Треба в Софії спитати. Вона, напевно, всю правду мені скаже".

Те, про що говорено йому, виявилося правдою. Вперше Володька ночував у хаті сам, чуйно прислухаючись до найменшого шарудіння за вікном. Кілька днів доглядали його сусіди, а потім залишили напризволяще, бо в кожного з них були свої діти, свої турботи.

Скоро Володьки в слободі не стало. Може, пішов шукати матір і, збившись з дороги, де-небудь замерз у снігу, а може, потрапив на річці в ополонку і втопився, бо ось уже другий тиждень ні вранці, ні ввечері з комина не в'ється сизий димок. Сусіди, знаючи, що господарів нема, почали брати з хліва заготовлений на зиму сушняк, а коли його не стало, взялися розбирати солом'яну покрівлю. Зима була люта, а палива ні за що купити.

Про Лук'яна швидко забули, а він, пролежавши місяців зо два в слобідській лікарні, виписався звідти зовсім здоровим. Лише трошки схуд, очі стали глибшими та чомусь загострився ніс.

Не зразу Лук'ян потрапив додому. Закортіло провідати сестру. Софія була йому рада і, жартівливо погрожуючи пальцем, дорікала:

— Опікся на одній, тепер розпусничати більше не будеш. Лук'ян засміявсь.

— Дурна баба, але одчайдушна. Я думав, не вистрілить, а вона... Смілива солдатка. З такою молодичкою я б охоче посидів наодинці.— І, дивлячись на сестру, попрохав: — Почастуй мене, Софіє, коньячком чи горілкою. З морозу це ліки саме підходящі.

Софія поставила на стіл графинчик з настояною горілкою, закуску, сіла поруч. Швидко п'яніючи, брат лукаво підморгував їй.

— Чуєш, Софіє, влаштуй мені... солдатку яку-небудь молоденьку на годинку-другу... Сама вибери, тільки смирну.

— Руда борода! Безсоромні твої очі... Подумай, про що мене просиш....

— Подумав... Я знаю, ти жінці моїй нічого не розкажеш, а мені охота... трошки согрішити...

— Ух ти ж, ненаситний!— сказала вона, і в очах її заграли блудливі іскорки.— Влаштую. Зажди трохи, приведу смирненьку.

...Трохим Іванович не сподівався, що Лук'ян виживе й вийде з лікарні здоровим. Він уже вписав його до своєї граматки "за упокой", гаряче молився за новопреставлену грішну душу, хитруючи з самим богом, і, щоб задобрити Всевишнього, кожного разу, буваючи в церкві, купував воскові свічі, ставив їх перед іконою Миколи-угодника. Освітлене вогнями мудре і добре обличчя святого старця трохи бентежило бакалійника, наче перед ним була не ікона, а стояв живий бувалий старик, мовчки стежив за ним, все бачив, угадував навіть його гріховні задуми.

Трохим Іванович намагався не дивитися в обличчя святого, а спиняв свій погляд на його ногах, обутих в сандалі, майстерно змальовані невідомим іконописцем. На склі ікони відбивалися миготливі й рясні вогники дешевих свічок.

— І прості мне всякіє согрєшенія, вольниє і нєвольниє,— шепотів слова молитви Трохим Іванович, земно вклоняючись.

Кожного ранку він прислухався, чи не дзвонять у слобідській церкві "на схід душі". Та дзвони мовчали. Ніхто не сповіщав бакалійника про братову смерть. І тоді тривожні думки все частіше починали непокоїти його.

"Невже виживе? Стільки дробу увігнала в його тіло — і не помре?"

Молився він гаряче, замовляв акафісти. І навіть тоді, коли стояв на колінах перед іконою, думки про Софіїне багатство невідступно переслідували його. Трохим Іванович намагався бути якнайласкавішим з сестрою. Навідуючись до неї вечорами, він сідав у крісло, стежив за грайливим полум'ям каміна, мовчки й зосереджено про щось думав. Але останнім часом

Трохим Іванович став помічати, що Софія неохоче пускає його до себе в дім, трошки навіть побоюється, коли він сидить мовчки. От і сьогодні прийшов Трохим Іванович провідати сестру і, потираючи з морозу руки, говорив:

— Що трапилося з тобою, рідна Софочко? Коли б не зайшов до тебе, ти все дома. Раніше хоч кататися їздила на тройці, а тепер стала домосідкою, за кимсь сумуєш чи скучаєш. Я все бачу, не сліпий.

— Правда твоя, давно не каталася на тройці.

— Післязавтра масляна. У слободі молодь буде веселитися всю ніч, придумувати різні гри та витівки. Ось би в таку ніч покататися на рисаках!

— Що ж, може, і покатаюсь,— непевно сказала Софія, дивлячись на брата.

Посидівши трохи, він пішов. Софія дійсно сумувала. Часто вечорами, звільнившись від роботи, вона сідала перед каміном, спостерігала, як тріщать і бризкають іскрами поліна, сповнюючи кімнату теплом, а думки її в цей час линули до Якова Македона. З яким хвилюванням мріяла вона про бажану зустріч з ним. Як хотілося їй, щоб він, любий, був зараз біля неї, голубив її, співав чудові пісні, граючи на своїй старенькій, але милій серцю гармонії.

— Невже я ще й досі люблю його? — запитувала вона себе, позираючи зволоженими очима на вогонь. Губи її ледь здригались, серце прискорено билось, і в такі хвилини їй здавалося, що Яків стоїть поруч, милується її красою, простягає до неї руки, говорить хмільні слова: "Люблю тебе... Софіє. Одна ти була, є і будеш у моєму серці, в моїй душі навіки. Кращої за тебе нема для мене жінки в світі. Люблю!.."

Вона відкидається на спинку м'якого крісла, заплющує очі, тихо шепоче:

— І я... Я теж люблю тебе, Якове. Ніхто мені не потрібний... Про тебе думаю... рідний ти мій...

Софія здавна любить Якова. Тому його відмовлення виїхати з фронту до слободи особливою образою запало в душу. І хоч їй дуже хотілося тоді побути з ним віч-на-віч, але гордість взяла в ній тимчасово верх, не дозволивши їй спинити коханого в ту хвилину, коли він зібрався йти. Розлючена Софія тоді дуже неуважно слухала племінника, Трохимового сина, що хвастався своїми успіхами у жінок, розповідав з безсоромною одвертістю про свої пригоди й легкі перемоги. А Лук'янів син, слухаючи двоюрідного брата, дурнувато посміхався й мовчав.

Софію мучило питання: "Чому відмовився Яків? Чому? Що трапилось? Розлюбив він мене, полюбив іншу?"

І чим більше думала вона про це, тим переконливішою ставала її догадка: "Яків закохався в Ніну Черкашину".

Жагучим вогнем спалахнули безумні ревнощі, та поруч з ревнощами в Софіїній душі жила й образа. Він, що не мав нічого, крім столярного верстата і своїх умілих робочих рук, не захотів ні розкошів, ні ситого життя, відштовхнув її од себе, як злиденну наймичку, і цим категоричним відмовленням завдав їй болю й невимовних мук.

Випровадивши племінників і лишившись сама в кімнаті, Софія металася, мов звір. Образа палила її гірше вогню, викликаючи буйний гнів.

Але минув час, і злість на Якова поступово вщухла, як вщухає всякий біль. Жила вона тепер єдиною надією, що ось закінчиться війна, Яків повернеться до слободи, Ніна поїде собі до Брянська. В розлуці вони забудуть одне одного, і тоді Софія все владнає і Яків таки стане її чоловіком та батьком її майбутніх дітей.

У каміні горіли дрова. Одсвіти яскравого полум'я вигравали на її обличчі і платті. Софія, взявши дзеркало, почала уважно себе розглядати.

— Невже Ніна краща за мене?

Із дзеркала дивилися на неї темні блискучі очі. Пасма густого волосся обрамляли правильні риси обличчя. Особливо красиві в Софії губи. Вони завжди червоні, мов спілі й соковиті вишні. Яків дуже любив їх цілувати.

"Гарна. Адже я сама знаю, що гарна".

І раптом в Софіїних очах з'явився переляк. Вона побачила сиву волосину. І ця, здавалося на перший погляд, дрібниця глибоко схвилювала її. Вирвавши цю першу і поки що єдину сиву волосину, вона поклала її собі на коліна, уважно розглядаючи:

"Що ж це я, старіти починаю? Так рано... Мені ж усього двадцять чотири роки. І справді засиділася я в своїх кімнатах. Правду каже Трохим. Треба покататися на тройці. І обов'язково на масляну".

Софія підвелася з крісла, засвітила лампу і, взявши рахівницю, приступила до роботи. Вона перечитувала ділові папери, відмічала щось на них червоним олівцем, потім знову бралася підраховувати.

Увійшла Поля, тихенько поклала біля каміна оберемок дров.

— Зайдеш до старого Македона. Нехай завтра навідається сюди. Є для нього робота.— І Софія продовжувала перечитувати договори, купчі, розписки, цінні папери, розгонисто підписуючи їх.

І стукали під її довгими пальцями, метаючись по сталевих прутиках, блискучі кісточки рахівниці.

Трохим Іванович навіть схуд, ніде не знаходячи собі спокою. Він у снах бачить Софіїну скриньку з червоного дерева, повну золота і паперових грошей. А скільки в неї нерухомого майна І Будинок, майстерні, ліс, сіножаті, кращі в слободі землі,— все це могло б належати йому, коли б з Софією що-небудь сталося. Удень і вночі він тільки й думав про сестрине багатство. Ці думки заважали працювати, і вже не раз траплялося, що він, замість соняшникової олії, наливав у пляшку гасу або, розраховуючись, давав здачі більше, ніж належало; в розмовах з покупцями часом відповідав невлад, дивуючи їх, але люди пояснювали це нещастям, яке трапилося з його братом Лук'яном, з яким Трохим Іванович, проживши багато років, ні разу не посварився; ніхто не чув, щоб вони один одного обізвали при сторонніх людях недобрим словом.

Ніхто не догадувався, про що думав Трохим Іванович, хоч спостережливим покупцям і здавалася дивною його поведінка. Олімпіада могла б розказати про чоловіка, як іноді, прокинувшись серед ночі, він тихенько виходив до сусідньої кімнати і, ставши там на коліна перед іконами, гаряче молився. Цього раніше ніколи з ним не бувало. Дружина мимоволі прислухалася до його тихого нерозбірливого шепоту, і в душі її зароджувалось недобре передчуття якоїсь страшної, неминучої біди. Вставав Трохим Іванович, як завжди, рано. Снідав і йшов до бакалійної крамниці.

Сьогодні покупців було мало. Трохим Іванович відпустив Сукачисі пляшку гасу, спитав про чоловіка, чи пише листи, чи часто буває в боях. Потім зайшли чоловіки, купили кілька пачок махорки, і один з них розповів про страшний випадок.

— У лісі знову з'явилися вовки. Цієї ночі їхав з сусіднього села чоловік на санях. Конячка слабосила, стара. Налетіла їх ціла зграя, розірвали коня і мужика на шматки. От і знай, де тебе смерть підстерігає.

Трохим Іванович мовчки слухав розповідь, спитав тільки, з якого села був той чоловік, куди їхав, але цього ніхто не знав. Погомоніли ще про циган-баришників, що з'явилися в слободі з учорашнього дня.