Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Коні стояли біля конов'язі, хрумкаючи запашне сіно. Єгор з букетом квітів уже встиг довідатися в начальника станції, чи не запізнюється поїзд.

— Ні, не запізнюється,— відповів той, оглядаючи щасливе обличчя юнака.— Наречену ждеш?

— Чому так гадаєте?

— Квіти... І обличчя якесь у тебе...

— Майже наречену,— признався Єгор, виходячи на перон.

— Ну як, вчасно прибуде? — запитали в нього друзі. І Єгор, глянувши на годинник, відповів:

— Через десять хвилин. Всього десять хвилин залишилось,— і дивився на колію, що простяглася довгими блискучими лініями, звужуючись і зникаЕОчи вдалині за лісом.

Час минав поволі. Та ось нарешті на синьому фоні неба заклубився білий димок, а через хвилину Єгор та всі його друзі побачили сизу гриву диму, яку лишав за собою паровоз.

Єгор хвилювався. Це розуміла Зінька, стежачи за своїм другом. В Єгорових очах світилися і радість, і водночас якась прихована тривога й непевність.

"А що, як не приїде?"

Та він одганяв цю непотрібну думку.

"Повинна приїхати. У мене в кишені телеграма. От не знаю тільки, в якому вона вагоні".

Жадібні Єгорові очі ні на мить не одривалися від клубів диму. Пролунав гудок, і, стишуючи швидкість, поїзд зупинився біля невеличкої станції.

Зійшло кілька пасажирів.

"А де ж вона? Де Ольга? Невже справді не приїхала? Невже на інший поїзд сіла?"

Роєм здіймалися думки, а обличчя Єгора мимоволі блідло. Розчарування та біль світилися в очах, у яких ще недавно сяяла така радість.

— Нема...

— Приїхала! Приїхала! — першою вигукнула Зінька, побачивши в тамбурі вагона свою подругу.

Наче сонце зібрало всі свої промені й щедро сипонуло ними в Єгорові груди, обдавши його несказанним теплом і сяйвом.

Швидко обігнавши дівчат, птахом метнувся він назустріч Ользі.

Хіба можна їй забути оту його радість, оті очі, запалені щастям, отой голос, схвильований зустріччю з нею!

— Ольго! Ольго! — вимовляв він тільки її ім'я, в першу хвилину забувши передати пишний букет квітів.— Приїхала... Як добре. А я ждав... Дивлюсь — нема. Інші пасажири виходять, а тебе...

— Здрастуй, Єгоре,— промовила Ольга, теж схвильована зустріччю, і вперше при подругах поцілувала Єгора в щоку.

— Ну от бачиш... Я й привітатися забув. І квіти забув передати. Це тобі Зінька нарвала. Бери...

Та вже потягнулись до Ольги дівочі руки. її обіймали, цілували, і вона всміхалася до подруг, відповідала на обійми щирими обіймами і раділа, наче зустріла найрідніших людей, з якими не бачилась багато літ.

— Ой, що ж я стою! — скрикнула, опам'ятавшись, Ольга.—• Мені ж треба розшукати начальника станції та дізнатися, коли прибувають товарні поїзди.

— Значить, дістала? — спитав Єгор, захоплено дивлячись на Ольгу.

— Дістала. В окружкомі допомогли...

— Ну й молодчина ж ти!

Перший же товарний поїзд доставив сюди незвичайний багаж — дорогоцінне для комсомольців кіноустаткування і дві цинкових коробки з фільмами.

Все це обережно поклали на віз. Єгор старанно ув'язав поклажу мотузками, і коні рушили від станції, а слідом за возом пішли комсомольці, жваво обмірковуючи, де саме вибрати місце для кіно.

— Спочатку треба влаштувати літній майданчик і, я вважаю, слід це зробити у слобідському парку. Там ми посадили багато дерев. Там і старі дерева ростуть, е чудове озеро... Біля озера мусить бути і цей майданчик.

— А де стільців візьмеш?

— З своїми нехай приходять.

— Ні,— озвались інші,— навіщо нам стільці? Дістанемо дощок, у нас є серед хлопців добрі теслярі, е столяри, е ковалі — треба тільки взятися дружно.

— Хто ж нам дощок дасть? За них треба гроші платити.

— А ми поставимо нові п'єси, а за ті гроші з вистав купимо лісу, самі його розпиляємо, то обійдеться дешевше.

— Еге. Літній майданчик... А настануть холоди, куди подітися? Ні, треба нам зараз уже про зимове приміщення думати.

— Оце слухаю вас і дивуюсь,— озивається хтось з розважливих комсомолок.— Ну, стільці зробимо й полотна дістанемо для екрана, зуміємо будку обладнати, а де, запитаю я вас, де ми дістанемо електрику? До цього ж апарата треба двигун мати, динамо-машину, потрібно паливо, потрібні великі гроші.

— До Карпа Нехльоди звернемось. Нехай з місцевих коштів виділить якусь суму. А електрику з парового млина візьмемо — там е добрі машини, правда ж, Єгоре?

Єгор мовчав. Він ішов поряд воза, непомітно стежачи за Ольгою, яка теж поки що не втручалася в розмови, слухаючи інших. Часом їхні погляди зустрічалися, і тоді Ольга наче розмовляла з ним, а він розумів її думки без слів.

"Скучав за мною? Дуже? І я... Я теж скучала за тобою... Милий мій!"

Єгорові приємно було саме так її розуміти. Він справді скучав за нею і в цій розлуці відчув, якою вона йому стала дорогою, близькою, любимою...

Кожна усмішка її, мов теплий промінь сонця, гріла йому душу, примушувала серце битися сильніше, сповняла все єство його якимсь незвіданим хвилюванням.

"Люблю тебе... Люблю, люблю! — повторював він в уяві і дививсь на неї, і запитував її очима: — Ти відчуваєш, ти розумієш, що я тобі говорю зараз? Я люблю тебе, Ольго, люблю".

Вона посміхалась. І зараз несподіване запитання про електрику обірвало цю своєрідну між ними розмову.

— Машина добра, а от чи дозволить взяти електроенергію для кіно — не знаю. Мабуть, що ні. По добрій згоді, напевне, нічого не вийде.

— Тоді без згоди. Треба зайти до товариша Нехльоди.

— Хто ж до нього піде?

— Ольга з Єгором. Удвох вони про все з ним домовляться. На цю думку пристали й інші комсомольці.

І ось наступного ранку Ольга Ярош разом з Єгором вирішили побувати у Карпа Нехльоди.

Біля приміщення волвиконкому, як і завжди, чимало підвід. На возах підлітки, жінки чи дівчата доглядають за кіньми, а їхні батьки у приміщенні чекають на прийом до начальства.

Карпо Нехльода останнім часом вивішує табличку з написом: "Прохання пустяковими справами не турбувати". А оскільки кожний з відвідувачів вважав, що його справа найневід-кладніша, то на цю табличку ніхто не звертав уваги.

Терпеливо ждали вони, коли, не розчиняючи дверей з свого кабінету, гукне товариш голова:

— Хто там у черзі? Заходь!

Та голосу того щось не чути, хоч Карпо Нехльода вже з півгодини сидить у кабінеті.

Ольга, прочитавши на дверях табличку, посміхнулася:

— Бачиш, як забюрократився Нехльода.

Ці слова вона промовила голосно і цим здивувала присутніх тут селян, бо хіба ж посмів би хтось із них отаке сказати про начальство? А вона, бач, сказала, не побоялася. Хто ж ця дівчина? Звідки вона, така бідова, така смілива? — І люди потяглися до неї поглядами, а дехто навіть із скаргою:

— Може, пройдете до нього, дізнайтесь, чи прийматиме? З хутора я... Третій місяць їжджу і ніяк до нього не потраплю.

— Скажіть йому — ждуть, мовляв, люди, чи прийматиме сьогодні?

— А хіба буває так, що й не приймає?

— Еге, це частенько трапляється.

— Чому ж ви мовчите? Чому не скажете йому про це од-верто?

— Скажеш, то розгнівиш його, а в гніві вони навіть слухати не захочуть. Ми вже знаємо. Ми вже їхню вдачу вивчили.

Нарешті почувся хриплуватий голос:

— Хто там у черзі? Заходь!

Єгор, сміливо розчинивши двері, пропустив попереду Ольгу, а за нею увійшов і сам.

Карпо Нехльода аж підвівся від здивування.

— Ольга! — вигукнув він мимоволі.— Ти? Знову до нас?

— А чому — знову? Хіба я вирушала назавжди? Я тільки їздила до Харкова, щоб дістати...

— О-о, я знаю твою енергію! Твої організаторські здібності,— почав вихваляти її Карпо, а сам чомусь уникав дивитися їй в очі.— Дуже радий, дуже радий,— повторював він, потираючи руки, наче й справді зустрів зараз своїх найкращих друзів.

"А вона гарненька,— думав він, час од часу зиркаючи на дівчину.— Недарма залицяється до неї Єгор".

— Ну то сідайте, комсомолята, розповідайте, яким вітром вас до мене занесло?

— Попутним, товаришу Нехльода,— почав Єгор, якому не дуже припало до смаку, що голова одразу почав з вихваляння Ольги.

— Дуже радий. Сідайте ближче. Слухаю вас.

— Справа така, товаришу Нехльода: Ольга дістала в Харкові кіноапарат і два фільми. Ми, комсомольці, вирішили...

— Зажди, зажди, Єгоре... Не розумію. Ти, Ольго...

— Що ж тут дивного? Я розповіла про наших комсомольців, про слобідські справи.

— Про слобідські справи?.. Тобто як це? Без мого відома? — І в очах Нехльоди блиснули недобрі вогники, але він, швидко опанувавши собою, сказав: — Все ж зі мною у таких справах надалі треба радитись. А за те, що для комсомольців постаралася, за це дякую.

— Отож і ми вважаємо, що Ольга добре діло зробила. Ми хочемо обладнати в нашому парку літній майданчик для кіносеансів.

— Добре. Дуже добре. Хвалю! — вигукував Карпо Нехльода, а очі його лишалися байдужими й холодними до всього, про що з юнацьким запалом розповідав Єгор.

— Ми все зробимо: і будку для апаратури, і екран дівчата з полотна пошиють, і лави змайструємо для глядачів, але нам потрібні гроші.

— Вітаю, вітаю вас,— продовжував вихваляти Карпо обох.— До храму, так би мовити, культури наближаєтесь. Це добре, по ленінському шляху йдете, щоб кожна, значить, куховарка вміла керувати державою. Ясно.

— Ми хотіли б домовитись, щоб якесь приміщення нам визначили, бо взимку народ теж захоче дивитися нові фільми.

— Та-ак,— протягнув Карпо.— А енергію ж звідки будете брати? Для кіно потрібна електрика...

— А ми сподіваємось,— сказала Ольга,— що ви нам у цьому допоможете.

— Як саме?

— Умовите свого тестя...

— Що ви? — жахнувся Нехльода.— 3 цього нічого не вийде. І не думайте про таке. Я тестя знаю... Крутий чоловік. Навряд щоб погодився. А втім, спробую поговорити. Спробую, комсомолята. Нам треба у великій дружбі жити, допомагати одне одному.— І він, примруживши очі, ще раз, уже не соромлячись, глянув на Ольгу: "Хороша, бісова дівка!" І вголос сказав: — Дуже вам хочеться, щоб у слободі було кіно?

— Авжеж, хочеться,— трохи наївно відповів Єгор.

— Там, де справа йде про культуру мас, завжди допоможу. Я сам усякі книги читаю. А оце німецьку мову почав вивчати. Ось, наприклад, стіл...— І він поклав на зелене сукно свої важкі руки.— По-нашому буде стіл, а по-їхньому — ді тюр.

— Дер тиш,— поправила Ольга, ледь стримуючи посмішку. Карпові стало ніяково.

— Так, так, трохи помилився... Знаєте, нелегка справа — чужу мову вивчати. Значить, домовились: кіно у слободі буде. Обіцяю. Деякі грошенята я дам з місцевого бюджету, а то ще в повіті клопотатимусь.