Читати книгу - "Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники. Тексти, Данило Борисович Яневський"

Головне завдання володарів цієї Московської / Російської держави після 1796 р. — «поборювання польського та українського визвольних рухів. …При цьому новий імперський режим для свого утвердження вирішив зіграти на об’єктивно існуючих польсько-українських протиріччях. Законоположенням про земське самоврядування у Київській, Волинській та Подільській губерніях виборчі права поляків при виборах до земств обмежили; натомість зменшили майновий ценз для українців. Це мало наслідком не стільки збільшення представництва українського населення та зменшення представництва населення польського, скільки підвищення рівня міжнаціональної напруги поміж двома найчисельнішими національними громадами цього краю»[35].

Після звірячого придушення «Листопадового» (1830–1831 рр.) антиімперського польського повстання імператор Ніколай I скасував рештки успадкованої правової системи, радикально реформував за російським зразком адміністративну систему, заснувавши 1832 р. Київське генерал-губернаторство, яке об’єднало всі три правобережні губернії.

«Процес ліквідації правової автономії» у Волинській, Київській та Подольській губерніях завершився у 30–40 роки XIX ст. остаточним скасуванням дії всіх норм і положень статуту Великого князівства Литовського[36]. Поза тим польські впливи на Волині, Київщині та Поділлі залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст.

Після скасування кріпацтва (1861 р.) та поразки польського повстання (1863 р.) імперська влада підтримувала високий рівень етнонаціонального конфлікту по лінії «українське село» — «польський поміщицький двір». Цей конфлікт, в якому «перевага в силі виразно була на боці селянства», сягнув апогею у роки I Світової війни й «Української національної революції 1917–1921 рр.».

Саме тоді цей конфлікт переріс з етнонаціонального в етнополітичний, «переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер… Погромниками були здебільшого солдати і селяни-українці, а погромленими — теж здебільшого — поміщики-поляки». При цьому «можна твердити з високою долею правдоподібності», що «процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків був заздалегідь запланований і керований з одного центру». Жертвами цього конфлікту, який без щонайменшого перебільшення можна назвати «війною», стали 85 % усіх польських маєтків на Київщині, Волині, Поділлі. Край цій війні поклав лише «вступ на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська»[37].

Інший системний напрямок уніфікаційної політики Романових на окупованих землях — ліквідація правової бази, яка впродовж століть регулювала тут політико-правове та соціально-економічне життя. Йдеться, насамперед, про «Уставні земські грамоти — законодавчі тексти судово-адміністративного, публічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру». «Під каток» імперської машини потрапили і «різноманітні, насамперед майнові, підтвердні (тобто такі, які підтверджували минулі привілеї) та посадові привілеї шляхти», якими вона користувалася принаймні з часів Великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440 р (Київщина) та 1452 р. (Волинь)». До слова, практика надання привілеїв цілим регіонам/областям на теренах Великого князівства Литовського / РП набувала поширення з другої половини XV ст.; «на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської Правди», «багато судових справ розв’язувалося згідно норм звичаєвого права»[38].

Третій напрямок перетворення окупованої спільноти на безправну масу «підданих» — «…нівелювання національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намагання залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Одночасно «заміна владних структур Речі Посполітої та поширення російської державності у краї із самого початку забезпечувалися винятково адміністративними заходами», а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам». Наслідок національної та інших форм уніфікації був таким: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля», по-перше, «не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком, а, по-друге, попри всі зусилля місцевої імперської бюрократії, вона «сама опинилася під впливом шляхти».

Ситуація для місцевого населення різко погіршилася після повстання 1830–1831 рр., коли самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля.. З «початком другої половини XIX ст. зовнішні та внутрішньополітичні чинники підвищили соціально-економічну напругу в краї. Головними причинами були сподівання польської шляхти на відновлення національної держави (тобто РП. — Д. Я.) і підготовка до скасування кріпацтва», а під час збройних заворушень 1905–1907 рр. «зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії вдалося тільки за допомогою силових заходів[39].

В конкретній політичний ситуації, обумовленій забороною масонства 1821 р., поразкою повстань декабристів та польського, масонерія на теренах Російської імперії за оцінкою компетентного одеського дослідника Віктора Савченка, «пішла у глибоке підпілля». Наразі маємо хіба відомості про діяльність лож, до яких увіходили Михайло Воронцов, Олександр Герцен, Василь Григорович, Микола Гулак, Капністи, Іван Котляревський, Сергій Ланськой, Лізогуби, Михайло Лорис-Меликов, Василь Лукашевич, Микола Огарьов, Кирило Розумовський, можливо Микола Костомаров та багато інших видатних політичних та громадських діячів. Верховним керівником масонства на російських теренах в першій половині ХІХ ст… був музикант Міхаїл Вієльгорський[40].

Вільні каменярі змушені емігрувати до Франції. «Генерали, аристократи, шляхта збирались здебільшого навколо князя Адама Чарторийського, що користувався великим авторитетом», а якщо сказати прямо — був одним з найбільш впливових масонів свого часу, так само як і друга ключова персона радикального еміграційного дисидентського середовища, один з організаторів Листопадового повстання Йоахим Лелевель, тісно пов’язаний з масонськими ложами Франції, Італії та Німеччини[41].

Що ми знаємо про вільних мулярів зразка 1917 р.?

Сучасні знання про братів-мулярів, які діяли на території Російської держави, найбільш повно викладені у монографіях вітчизняних дослідників М. Ходоровського, В. Савченка, О. Крижановської, а також в ґрунтовних розвідках відомого російського фахівця А. Серкова.

Принципово важливий висновок, який випливає з їх розвідок, на нашу думку, є таким: участь у масонських ложах, які Російська імперія успадкувала разом із загарбаними землями РП, від 1772 р. і впродовж всього ХІХ — початку ХХ ст. була єдино можливою продуктивною формою політичної та громадської діяльності представників великоруської, русько/української та польської еліт, які переймалися питаннями трансформації тогочасної Росії у правову демократичну державу.

Ініціатором організаційного становлення масонства на території Російської імперії став видатний науковець, громадський та політичний діяч, професор Московського, Оксфордського, Петербурзького, Стокгольмського університетів, академік