Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

- Ну тепер я щаслива, - розцвіла, коли переодягнулась у сукню. – Можна йти у ресторан.

Вечеря була... занадто вишуканою. Ну яка нормальна людина наїсться порцією з кількох равіолі? Краще вже пів кіло пельменів зварити, ніж ганяти по тарілці шматочок тіста, аби потягнути задоволення. І як я раніше могла наїдатися котячою порцією?

- Дорогою сюди ми пройшли повз шаурму... – промовила, ніби просто так. А раптом спрацює?

- Я таку гидоту зі студентських років не їв, - скривився Єгор.

- І правильно. - Натяк не зрозуміли. Ну і нехай. - Може, прогуляємось? – відсунула тарілку. – Тут неподалік є парк.

- Давай.

Коханий заплатив за вечерю, допоміг мені одягнути пальто. Боже, я вже стала забувати про такі речі. Ресторан, підбори, музика... Зашарілась, як на першому побаченні. Навіть в рукавах заплуталась, коли у те пальто пірнала.

Прогулянка осіннім містом теж була дуже романтичною. Хмільник - невеличкий, проте дуже затишний. Багато золотих дерев, старі будинки, пішохідні алеї... Ми тримались за руку й шурхотіли листям під ногами. Якби ще говорити про щось приємне, а не про проблеми на заводі та Мацицька з Сонею, то взагалі було б ідеально.

Раптом об мою спину щось вдарилось. Я підскочила, бо подумала, що то десантувалась білка. Проте позаду стояв хлопчик років трьох та сором’язливо дивився на мене, не наважуючись підняти м’ячик, яким влучив у незнайому тьотю.

Великі сірі очі, золотаві кучері, що виглядають з-під шапки. Мале янголятко, по-іншому і не скажеш. Я підняла той м’ячик та простягнула його малому. Той посміхнувся. Не знаю, що сталось, але в один момент мені дуже захотілося мати такого ж. Перевела погляд на Єгора, але на нього магія малюка не подіяла. Він байдуже чекав поряд.

Ми рушили далі. Тепер маленькі діти зустрічалися всюди. Я спеціально шукала очима їхніх батьків, сподіваючись побачити втомлених сновид. Це б могло переконати мене трохи відкласти народження нащадків. Але, чорт забирай, молоді матусі були повні енергії, сміялись, фотографувались з малечею, пили каву чи просто спілкувалися між собою. Вони виглядали значно краще, ніж я після дня на господарстві! Що за дивина?

- Коханий... – промовила до чоловіка, не знаючи, як краще почати цю розмову. – Думаєш, з нас вийдуть хороші батьки?

Єгор напружився. Зупинився, його погляд ковзнув по моєму животу. Наче він міг вирости за лічені години!

- Не знаю, а чому ти питаєш? Тільки не кажи, що вагітна...

- Чому? Ти б не зрадів?

- Як мінімум, здивувався б. Ми ж завжди були такими обережними!

- Ну не завжди, - пригадала випадки спонтанної пристрасті. – Але ні, я не вагітна.

- Фух...

Зовсім не та реакція, на яку я розраховувала. Коли ми тільки почали зустрічатися. То розмови про дітей були звичною справою. Єгор казав, що хотів би дівчинку, щоб була схожою на мене. Я ж розпиналась, що мрію, аби у моїх дітей був такий батько, як він. Якого біса все настільки змінилося? Чому проживши зі мною стільки часу, його почала лякати сама думка про вагітність?

- Ти не хочеш дітей? – запитала в лоба.

Єгор сунув руки в кишені куртки та став розкачуватись з п’ятки на носок.

- Хочу... – промовив, дивлячись собі під ноги. – Тільки трохи пізніше. Зараз такий складний період.

- Діти стали б мотивацією для розвитку.

- Дітей треба заводити, якщо ти вже впевнено стоїш на ногах.

- Ой, мої батьки народили нас з Полькою, коли знімали комуналку. І нічого! Виростили, дали освіту, купили житло.

- Але уяви настільки простіше їм було б без двох доньок на шиї.

- Звучить жахливо.

- Таню, тобі щось стукнуло в голову, а я знову крайній.

- Це не «щось». Це дуже важливі речі!

- Тому з ними тим паче не треба поспішати.

Продовжувати далі не хотілося. Я була в черговий раз сильно розчарована. А якби я дійсно випадково завагітніла? Не дарма ж кажуть, що стовідсоткового методу контрацепції не існує. Як би то тобі повівся Єгор? Невже б не зрадів дитині, тільки через те, що вона, за його баченням, з’явилась невчасно?

- Ти образилась? – він обійняв мене, проте тепер ці телячі ніжності тільки дратували.

- Ні.

- А здається, що образилась.

- Як здається, то йди до баби Зої, нехай тобі яйцем по голові покатає.

- Вона таке не робить.

- Та чхати мені, що вона там робить! Я взагалі вже нагулялась. Хочу додому!

- Так швидко? – здавалося, мої нерви його веселили. Від цього я ще більше лютувала.

- На мене Манюня чекає. Якщо мені діти не світять, то буду хоч собачкою опікуватись.

Ну шо. Потім купили порошок від поносу для кіз та поїхали назад у село. Дорогою мовчали. Власне, як і залишок вечора. Чудовий вихідний! Краще б вже на своєму заводі зависав...