Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

— Eh, bien, madame?[120] — спитала її служниця — француженка, вивезена нею з Парижа, знімаючи з неї корсет.

— Eh, bien, Justine[121], — відповіла вона, — він дуже постарів, але, мені здається, він все такий же добрий. Подайте мені рукавички на ніч, приготуйте до завтрашнього дня сіру сукню доверху; та не забудьте баранячі котлети для Ади… Щоправда, їх тут важко знайти; але треба подбати.

— A la guerre, comme à la guerre[122], — відповіла Жюстіна і загасила свічку».

Жорстокість цієї сцени незабутня. Бездушність Варвари Павлівни, її егоїзм гарної самовпевненої жінки, слабкість її чоловіка — усе розкрито перед нами на одній сторінці, так, як це впало б в око в житті, коли б ми зустрілися з цими людьми. Але ж нічого не було сказано. Ніякий старанний аналіз не розкрив перед нами порухи душі Варвари Павлівни. Але після такої тяжкої сцени вона подумала про красу своїх рук і попросила рукавички на ніч. Цього досить; ми її знаємо.

Ми вже говорили про те, що для характеристики мистецтва Тургенєва не досить вжити слово «реалістичне», — необхідно додати, що він був поетичним реалістом. Що це означає? Слово «поезія» — одне з дуже мало визначених, але ніколи не слід випускати з поля зору того, що в етимологічному розумінні поет — це «той, хто працює». Поезія — це мистецтво переосмислити, перетворити світ для людини, тобто надати йому форми і, головне, ритму. Перебудувати цю таємничу єдність, поєднати природу з емоціями людської душі, вмістити індивідуальні долі у просторі ритми руху хмар і сонця, весни і зими, молодості і старості — значить бути поетом і водночас романістом.

Коли думаєш про який-небудь роман Тургенєва, мимоволі згадуєш чудові картини природи, яка зливається з пристрастями героїв. У «Диму» наш погляд привертають світлі хмари, які повільно розвіюються над ланами. Не забути сад у «Першому коханні», ніч у «Бєжиному лузі», берег ставу, де Рудін востаннє зустрічається з молодою дівчиною, яку він зрадить.

Поетичний реаліст знає, що людське життя не тільки зіткане з буденних дрібниць, а що воно також сповнене глибоких почуттів, тривог, таємниць і благородних ілюзій. Мрія є частиною реальної дійсності. Нехтувати цим, систематично відкидати її — значить збіднювати цю реальну дійсність, позбавляти її всього, що робить її людяною. Ось що хотів сказати Тургенєв, коли писав: «Велика біда Золя у тому, що він ніколи не читав Шекспіра».

Ці слова слід прокоментувати, бо багато що можна було б сказати про поезію Золя, але ми добре знаємо, чому в очах Тургенєва мистецтво Золя було обмеженим. Тургенєв вважав, що будь-яка картина життя неповна і фальшива, коли митець не бачить у ньому ніжних почуттів і подиху щастя. Існують реалістичні шаблони, як і шаблони романтичні. Тремоло так само небезпечне, як і рулада. «Я не натураліст», — говорив Тургенєв, і це абсолютно вірно. Його друзям (Флоберу, Гонкуру, втім, так само, як і Золя) не вистачало саме знання найпростіших і найсильніших людських почуттів. Едмон де Гонкур щиро визнав це після одного обіду, коли Тургенєв з надзвичайною делікатністю пояснив, чому кохання — це почуття, яке надає всьому особливий колорит, і що Золя піде хибним шляхом, коли не погодиться з цим. «Найсумніше те, — писав Гонкур, — що ні Флобер, всупереч його хвалькуватим вигадкам про свої успіхи, ні Золя, ні я ніколи не були серйозно закохані і що ми неспроможні змалювати кохання». Вони і справді були неспроможні зробити це. «І не те щоб у них не було таланту, — говорив Тургенєв, — але вони йдуть не справжнім шляхом — і надто вже вигадують. Літературою тхне від їхньої літератури…»

Тургенєв — той був закоханий. Він був «романічним». У його ставленні до Поліни Віардо[123] було щось рицарське. Чи то дружба, чи кохання, він пережив ці пекучі і тривалі почуття, які надовго позбавляють людину всякої дріб’язковості і надають душі того особливого «колориту», тієї спокійної великодушності, які даються взнаки у людини, що відчула справжнє кохання, хай то буде державний діяч або комерсант. Високі достоїнства книг Тургенєва значною мірою обумовлені цим.

Груба чуттєвість, безумовно, теж існує, і вона корисна. Проте слід визнати, що у роман вона вносить монотонність і надзвичайну нудьгу. Фактом є те, що всі романісти, які добре писали про кохання-пристрасть, — і в цю мить я думаю про Стендаля, принаймні так само як і про Тургенєва, — були романістами цнотливими. Навіть Пруст, який яскраво висвітлює вплив фізіології на життя почуттів, робить це з величезним тактом, і там, де він порушує міру, він зазнає поразки. Я говорю про це не з міркувань моралі, бо мораль і мистецтво не мають нічого спільного, а тому, що це розкриває, на мою думку, важливий закон естетики.

Риси, які ми відзначали (бажання писати про те, що сам добре знаєш, мистецтво, пройняте великими почуттями, які сам пережив), могли б породити мистецтво досить суб’єктивне. Проте Тургенєв, навпаки, обстоював те, що романіст має бути об’єктивним і «зникати за своїми героями». «Слід, — говорив він панові Тену, — обрізувати пуповину між персонажами і собою». Одному молодому чоловікові, який хотів присвятити себе літературі і зажадав поради, він написав: «Коли вивчення людської природи, чужого життя вас цікавить більше, ніж вираження ваших власних почуттів, ваших власних думок, коли вам більше до вподоби точно і вірно змальовувати не тільки зовнішність людини і який-небудь звичайний предмет, ніж висловити з усією витонченістю й експресією те, що ви почуваєте, побачивши цей предмет або цю людину, то це означає, що ви об’єктивний письменник і можете братися за оповідання або роман…»

Ця манера, властива Флоберу, так само як і Тургенєву, видається протилежною методам сучасних романістів. Більшість із нас пишуть дуже суб’єктивно і намагаються збудити у читача почуття, викликані якоюсь важливою подією, скоріше, ніж аналізуючи ці почуття, ніж зображаючи факти, які їх спричиняють. Чесно кажучи, обидва методи здаються мені допустимими, і помилковим було б засуджувати Пруста в ім’я Тургенєва. Навіщо ставати на бік письменника об’єктивного або суб’єктивного? Існує багато способів впливу на читача. Істина, на мою думку, полягає у тому, що, яким би об’єктивним не намагався бути письменник, ніщо не може завадити виявленню у творі його індивідуальності. У кожного свої турботи. Вони виринають у творі, хоче він того чи ні. Неможливо читати Мередіта, не здогадуючись, що він — і це правда — вже у похилому віці закохався у молоду дівчину. У