Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Так, теж на грудях, я бачила.

— Отож. Але я з упевненістю можу сказати, що, коли ми сідали в літак, принаймні у міс Величко цього малюнка не було, я б помітив, неодмінно. Щось сталося з ними у джунглях. Щось, що примушує цю дикунку ставитись до них із захватом і обожнюванням. І я хотів би знати, що саме. Ми маємо запитати міс Величко…

— Так вона нам і сказала! — Джейк реготнув. — Ця дівка радше перегризе вам горло, ніж щось скаже. Чимось ми її страшенно дратуємо.

— Недивно. Хіба ми самі себе ніколи не дратуємо? Наш суспільний статус наклав на нас свій відбиток. Ми мусимо діяти певним чином, спілкуватися з людьми, теж певним чином поділяючи їх на каста, але все це там, у нашому світі. А тут ці речі не проходять. Тут інший світ, а ми поводимось так, наче й тут маємо той самий статус. Насправді ми його втратили в ту секунду, коли відмовив мотор нашого літака. Міс Величко це зрозуміла, а ми — ні. От і все.

— Це надто складно.

— Хочете простіше, Джейку? Будь ласка. Для цієї жінки ми — тягар. Коли впав літак і стало зрозуміло, що ми живі, вона спочатку перевірила, чи всі цілі, надала допомогу, оглянула запаси їжі і питної води і, я певен, у кабіні пілотів заволоділа якоюсь зброєю. Ми в цей час сперечалися про речі несуттєві. Коли виникла потреба перенести трупи, ми виявились нездатними переступити через свій статус — за нас усе життя роботу виконували інші люди. І тоді вона вирішила, що без нас вибереться швидше. Вона взяла лише ту частину провіанту, що належала їй, — і пішла в джунглі. Ми для неї були неприйнятні в ролі супутників. І ми самі винні.

— Вона не повинна була нас кидати!

— Чому? Джейку, ми всі — дорослі люди і повинні самі про себе дбати. Вона ж не винна, що жоден з нас на це не здатен? Наприклад, ваша матінка…

— Досить. Я зрозумів. Що ж, якщо дивитись на проблему з цього боку, то вона мала рацію.

— Абсолютно! Ми можемо подбати про себе там, у нашому світі: там у нас є гроші, влада, але той світ штучний. І наше існування в ньому, з усіма його умовностями і правилами, зрештою, теж штучне. А тут, у реальному світі, ми, наче немовлята, нічого не тямимо, не здатні владнати навіть найпростішої речі.

— Ви її так захищаєте, наче не обурювались так само, як і ми! — Меріон каркає, наче ворона. — Коли я повернуся додому, я її просто знищу!

— Бачте, Меріон, ваше повернення цілком залежить від міс Величко. Вона може вивести нас звідси, а може плюнути й піти, особливо після того, як ви намагались видати її бандитам.

— Я…

— Ви поводились просто огидно. А я… Просто в мене гнучкіше мислення. Я всього в житті досяг сам, мені ніхто не лишав у спадок грошей і маєтку. Тому я вмію мислити, а ви — ні. У вас ніколи для цього не було потреби.

Досить їм патякати. Теж мені психологічні екзерсиси! А Брекстон — розумний сучий син, і мені шкода буде, якщо виявиться, що це саме він усе влаштував. А таки схоже на те, бо решта тут не виявили нахилів до мислення, хоча, можливо, хтось придурюється.

— Еде, тепер ти. Давай, перенесімо Луїса.

Янкі зачекають. Усе одно в нас є принаймні година фори: зараз глупа ніч, гадаю, трупів у підвалі ніхто не знайде до ранку, а може, й до обіду, я зачинила їх там, а ключі — ось вони, у мене.

— Тільки нічого не кажи, — просить Ед.

Його тіло таке побите, Луїс такий самий, що мені казати? Самі собі знайшли халепу. А якби мене послухались… Ну, та це вже риторика. Не послухались і дістали прочуханки. Та ще тепер треба думати, як вибратися з цього осячого гнізда й витягти наших мимовільних супутників.

— Боляче?

— Ти питаєш із такою надією, що мене аж острах бере!

—І правильно, що бере! Я ж вас попереджала!..

Він змиває з себе кров і бруд, я роблю те саме з Луїсом. Його непритомність турбує мене. Він то приходить до тями, то знову провалюється в темряву — йому дісталось набагато більше. Добре, якщо минеться. Тут мусять бути ліки, я спробую щось знайти.

— Зараз пошукаю лікарський кабінет, там мусять бути медикаменти, тоді поповню запаси провіанту і знайдемо машину. Треба вибиратися звідси.

— Маєш план?

— Ти не повіриш, але таки маю.

…Знаєте, за який час починається трупне заціпеніння? Це залежить від багатьох чинників: температури повітря, розмірів тіла тощо. Педро задуб досить швидко, а чекати дванадцять годин, доки це минеться, я не можу.

— Джейку, чорт забирай, ти допомагатимеш мені чи блюватимеш?

Його просто вивертає, та все життя він звик коритися владній жінці, тому мій лютий шепіт його підганяє. Ми вмощуємо труп на пасажирському сидінні потужного джипа. Важкий труп, зараза, доки витягли його з підвалу, ледь не надірвалися.

— Ти що, трупів ніколи не бачив?

— Бачив, але не так…

— Суть та сама. Просто тут він, так би мовити, у дикому стані — без труни та квітів, але йому, гадаю, все одно. Усі ті умовності придумали живі, аби потішити своє почуття провини за те, що… Джейку, якщо ти не перестанеш блювати, я тобі в'язи скручу, мамію нещасний!

— Вибачте, міс Величко.

— Торі.

— Вибачте, Торі.

Ми повертаємось до покоїв Педро. Усі вже помилися, перевдяглись, а я надибала справжній скарб — медичний кабінет, де встигла зробити запаси ліків, а також комору, яку обнесла, як сарана. Якщо в нас усе вийде, то має вистачити всього.

— Зараз ми сядемо в машину і поїдемо звідси.

— Отак просто? — Меріон скоро захлинеться отрутою.

— Отак просто. Умова одна: всі тримають роти закритими. Якщо захочеться чхнути чи кашлянути, скажіть мені, і я швиденько переріжу нужденному горлянку — так буде менше галасу. Усе ясно?

— Ви не посмієте!

— Меріон, вона посміє, ще й як! — Брекстон весело дивиться на мене. — Чорт, я ніколи не зустрічав такої завзятої жінки! Давайте допоможу з цими торбами.

Ми вантажимось у машину. Скло тоноване, Марія сідає