Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Маріє, поводься якось… весело, чи що…

— Не турбуйся, Койє.

Не те щоб я турбувалась, та визнаю: це єдиний план, який я могла придумати. Я така голодна, я так хочу спати, а ще я знайшла дещо зі зброї, а в кабінеті господаря надибала сейф, де було повно різних цікавих речей, із яких я дещо прихопила тихцем… йому воно все одно не придасться!

Охоронець щось питає, Марія, обіймаючи правицею труп, щось весело цвірінчить у відповідь. Великий Педро зібрався трахатись на природі — ворота роз'їжджаються врізнобіч, і машина виривається в ніч. Вийшло! Таки вийшло!

— Маріє, чи далеко до шосе?

— Ні. Скоро виїдемо.

Потужно реве двигун, яскраве світло фар розтинає джунглі навпіл, видираючи з темряви таку потрібну нам дорогу… Невже вийшло? Невдовзі світанок. Чи далеко ми заїдемо? Треба зупинитися: там, на пагорбі, я лишила наплічники. Не годиться так залишати.

— Маріє, а що там, попереду?

— Велике місто, Ла-Пас. Тільки я там ніколи не була. Педро бував там, але я — ні. Педро забрав мене до себе давно, в нього було багато жінок, та я — донька вождя. Койя звільнила мене, тепер я повернусь додому, до свого племені.

— Ти з племені мочіка?

— Наска. Марія — наска. Ось велика дорога. Я піду додому, Койє.

— Візьми продукти, воду!

— Ні. Є ніж, є мотузка — нічого більше не треба. Прощавай, Койє. Я щаслива, що бачила тебе, говорила з тобою, була тобі корисна. Інка буде милосердний до Марії за це.

—Інка?

— Так, Інка — Сонце. Бачиш, уже встає? Вітається з тобою.

Вона торкнулась устами моєї руки і зникла в заростях. Що ж, маю надію, вона дійде.

— Коли ми їстимемо? — Меріон знову починає свою пісеньку. — Треба дістатися до телефону, треба дати про себе знати!

— Нам треба якомога швидше дістатися в Ла-Пас. І ця дорога нас туди не приведе.

— Чому?

— Бо нею користуються й урядові війська. Якщо вони натраплять на нас, скільки ми всі проживемо? Чи ви гадаєте, що цієї машини тут не знають усі, навіть мавпи на деревах? Ні, невдовзі її шукатимуть — і знайдуть, будьте певні.

Я мовчки піднімаюся схилом — ось камінь, під яким я загребла наплічники з нашими трофеями з Віль-Таена. Золотий браслет обвив мій зап'ясток. Я хочу його відчути, він радує мене, а мені зараз потрібні позитивні емоції, аби не перестріляти всю компанію до ноги, так вони мене дратують.

— Ти зберегла їх! — Ед підхоплює поклажу.

— Атож. На вас марні сподівання.

Луїс уже прочумався й сидить, медитує. Поруч примостилась китаянка. І куди Брекстон дивиться?

— Розбирайте поклажу і гайда.

— Я не мушу вам коритися! — Меріон Гікслі, кожен твій верескливий покрик наближає тебе до небуття. — Хто ти така, аби наказувати мені?!

— То залишайтеся тут, любонько.

Я пакую свій наплічник ліками та провіантом, потім — іще два, для Еда й Луїса. Брекстон заходився й собі, а Джейк стоїть ні в сих ні в тих. Давай, тюхтію нещасний, вирішуй. Хоч раз у житті вирішуй.

— Джейку!

— Мамо, ми не можемо лишатись тут.

— Ти стоїш тут і дивишся, як ображають твою матір!

— Що ти хочеш, аби я зробив?

— Ти ж чоловік!

— Ти тільки тепер про це згадала? Думаю, трохи запізно. Ти каструвала мене ще в дитинстві — своїм вереском, насмішками, ти принижувала мене і втручалась у кожен міліметр мого життя. І чого ти тепер хочеш від мене?

Вона мовчить. Вона ж не дурна — принаймні не настільки, аби не розуміти, що він має цілковиту рацію.

— Ти ненавидиш мене?

— Я досі гадав, що так. А тепер… я просто зневажаю тебе. Ти не була гарною дружиною моєму батькові, не змогла стати гарною матір'ю нам із Кейт, але це так схоже на тебе! Єдине, що ти вмієш добре робити, це вкорочувати життя всім, хто навколо тебе. Дідько тебе знає, мамо, може, ти просто генетична потвора, я не знаю. Але так, як було, більше не буде. Я не дозволю тобі далі руйнувати моє життя. Кейт зрозуміла це раніше, та я певен, у мене теж іще є час.

—Іти…

— Якщо ми виберемося звідси, я одружуся з Тарою і поїду в Детройт, мене запрошували викладати на тамтешню кафедру, та ти тоді мені не дозволила, тепер же все буде інакше. А зараз… ти можеш лишитися тут і лаяти мавп. Вони оцінять, я певен.

— Ти не посмієш!

— Гадаю, ти не маєш рації.

Вона безсило опускається на землю і плаче. Не знаю я, чим думають такі жіночки. Чомусь вони поводяться так, наче весь світ має обертатись навколо них, та в глибині душі впевнені, що не варті того. Гадаю, в них просто занижена самооцінка і вони вважають, що можуть утримати людей біля себе тільки шантажем і приниженнями. Це тому, що вони самі не люблять себе і не допускають, що інші можуть їх любити просто так — наприклад, як люблять матір за те, що вона — мати. Чорт, уся ця психологія мене втомлює. От я щиро переконана, що світ обертається навколо мене. І я маю докази цього. Я неперевершена.

— Луїсе?

— Я в нормі.

— Більш-менш. Ходімо. Пане Брекстон, ви…

— Не турбуйтеся мною. Я витримаю. Керрі, бери наплічник.

От і добре. Ми йдемо вгору, продираємося крізь зарості, ми поспішаємо, бо, може, вже зараз охоронці знайшли в підвалі трупи і тепер шукають свого шефа — гадаю, скоро таки знайдуть.

— Міс Величко, а ви знаєте, куди ми йдемо? — Брекстон наздогнав мене.

— На захід. Там мусить бути місто. Їхати ми не можемо — поки що. Поводьтеся тихо, досить балачок.

Керрі прилипла до Луїса, як сльота до плота. Краще за дружиною пильнуй, старий дурню, бо тобі виростуть роги. Я тоді видряпаю очі маленькій неповноцінній шльондрі… Чорт забирай! Чого це я?

10

— Запевняю вас, пане Брекстон, вона не людина. — Я чудово чую, стара, даремно ви завели цю розмову. — Вони всі троє не люди. Погляньте, ще кілька годин тому чоловіки були геть знівечені, а зараз і слідів того майже немає!

— Меріон, ви перебільшуєте.

— Ні, ні! Ви просто не бачили того, що бачила я!

— Гадаю, що бачив достатньо. Бойова підготовка міс Величко допомогла нам вирватись, але ваші закиди про…

— Як і всі чоловіки, ви не хочете помічати очевидного, хоч воно у вас під носом! Я дивилася їй в очі, і це не були очі людини. Це були очі ягуара!

— Меріон,