Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Ґабрієль пояснив, що його батьки померли. Брат теж. І дядько з тіткою так само.

— Схоже, смерть вас переслідує, — озвався Мітч. Попри те що він сидів спиною до камери, Чендлер уявив, як його обличчям розповзається посмішка; це був удар нижче пояса, націлений на те, щоб трохи розігнати Ґабрієлеву кров.

Давши своєму зауваженню трохи повисіти в повітрі, інспектор продовжив:

— А вони як померли?

Ґабрієль не відповів. Його тіло залишалося нерухоме, але погляд був зосереджений. Чендлера це непокоїло навіть на відстані.

— Вони загинули в автомобільній аварії, — нарешті озвався підозрюваний.

Мітч кивнув без співчуття, поставившись до цієї інформації як до чергового шматочка пазла.

— І відтоді?..

— Відтоді я мандрую, інспекторе. Літаю на крилах вітру.

— Дуже поетично, — сказав Мітч, не приховуючи сарказму.

— Ні. Просто дуже точно, — роздратовано заперечив Ґабрієль.

Мітч досягнув успіху. Він підчепив підозрюваного на гачок і тепер тягнув його крізь темні каламутні води на берег.

Але вони досі й гадки не мали, що саме впіймали.

20

Ґабрієль відкинувся на стільці, повторивши свою історію втретє. Мітч негайно захотів почути її знову.

Із Чендлера було досить. Він чудово міг обійтися без однієї й тієї ж історії вчетверте за день, тож вийшов із комірчини до контори. Мітчева команда працювала без перепочинку, демонструючи приголомшливу робочу етику, а також очевидний брак індивідуалізму — всі вони були клони свого лідера.

Чендлер відчув, як його тягне до власної команди: Джим, Лука та Нік тинялися навколо стійки, роздивляючись навкруги; Таня зачинилася в комірчині для прослуховування — схоже, вона залишиться там ще принаймні на годину, вкотре програючи запис.

— Невже це робота поліції? — поцікавився Джим, спостерігаючи, як Мітчева команда метушливо бігає туди-сюди. Важко було сказати, чи говорить він серйозно, а чи просто вправляється у своєму скупому почутті гумору.

— Серйозна робота поліції, — озвався Лука.

— Ми теж до неї залучені? — запитав Джим.

Сержант відповів:

— Якщо хочете. Однак вам, можливо, доведеться пробиватися туди силою.

— Мені завжди подобалися виклики, — запевнив Лука.

Чендлер подумав, що як уже хтось збирається прокласти собі шлях всередину, то це буде саме Лука. З-поміж них усіх він був найбільший опортуніст.

Нік позаду них підняв навушники.

— Сержанте?

— Так, Ніку, ти теж можеш спробувати.

— Ні, я не про це, сержанте. Телефонував Кен. Каже, в лісах позаду садиби Черепахи щось горить.

— Як задалеко?

— Він каже, цитую: «Достатньо далеко, щоб я міг забити хрін і не перевіряти».

Чендлер замислився, чи це не те місце, яке вони шукають.

— Я піду, — нарешті вирішив він.

— Я теж піду, — запропонував Нік.

— Ні, ти залишишся тут.

Молодий офіцер знову гупнувся на свій стілець.

— Луко, Джиме, хто хоче піти? — запитав Чендлер.

Джим вигнув одну брову й глипнув на Луку; вираз його обличчя натякав, що офіцер зовсім не має бажання продиратися крізь нетрі Ґарднерз-Гіллу посеред літа.

— Схоже, я хочу, — відповів Лука, посміхаючись.

Усі були зайняті, тож зникнути з відділка вдалося легко. Лука сів за кермо, і вони рвонули з міста до Пагорба. Чендлер нахилився до лобового скла, щоб роззирнутися, але не помітив диму на схилі й понадіявся, що це не просто Кенова крихітна помста за нещодавні події. Від старого хирлявого виродка цього можна було чекати.

Він продовжував шукати сліди диму, аж тут озвався Лука:

— Я знаю, що тобі так не здається, але, як на мене, він гарно впорався.

— Хто?

— Інспектор. Він приїхав, узяв на себе роботу і впорався з цим лайном.

— І роздратував купу людей.

— Здебільшого тебе сержанте.

Чендлер пропустив це повз вуха.

— Іноді ти занадто м’який, — вів далі Лука.

— Хочеш, щоб я ставився до вас як до роботів?

— Іноді порядки мусять бути жорсткі. Люди таке поважають. Їм це потрібно.

Чендлер глипнув на свого молодого колегу.

— У якій гівняній книжці з менеджменту ти це вичитав?

— Це правда. Іноді люди мусять бачити, що ми застосовуємо трохи сили. — Чендлер засмутився, що Мітч справив враження на ще когось із його команди, але він розумів, чому Луку може це приваблювати: у ньому він помічав таку ж голу безжальну рішучість іти вперед, як і в Ендрюса. Лука був гідний офіцер, поза сумнівом, він прагнув навчатися, прагнув діяти, але водночас демонстрував недбалість, що просочилася і в його особисте життя. Він перекидався з однієї жінки в місті на іншу, як особливо небезпечний вірус. Кожен у їхній команді виплекав довкола себе середовище, з якого добував інформацію: Таня — через гострі язички материних кумась; Джек — через вологі язики синіх комірців у «Чорному пеньку», а Лука обробляв свою бригаду жіночок від двадцяти до тридцяти, яких, проте, поступово відвертав від себе, спочатку зустрічаючись із ними, а потім кидаючи.

Чендлеру здавалося, що Лука вважає себе здатним ходити по воді.

Вони були за кілометр із південного боку Черепахової садиби, коли сержант нарешті його помітив — десь у хащах до неба здіймався дим, мов сіра рука потопельника кликала на допомогу над поверхнею дерев. У грудях зростало передчуття. Чоловік спробував приборкати його, нагадавши собі, що це може виявитися дурницею, і наказав Луці проїхати ще десять кілометрів уздовж дороги, поки не вигулькне непримітна стежка до Блефового блефа — цю жартівливу назву вигадали на честь колишнього мера, що відмовлявся дати ґрунтовці своє ім’я.

Зміїста дорога тягнулася вгору, підіймаючись вище, машина змагалася з крутими U-подібними поворотами, а тоненька цівка диму то з’являлася, то зникала з очей.

Чендлер віддав Луці команду запаркуватися, не доїжджаючи до автомобільного майданчика. Вийшовши з машини, сержант приготувався зануритися до гущавини, крізь яку продиралися обидва підозрювані, як вони самі запевняли. Вдягнув наплічника з водою та іншими предметами першої необхідності. Він не думав, що затримається тут до ночі, але не збирався давати нагоду підловити себе.

Надягаючи свій наплічник, Лука запитав:

— То кому з них ти віриш?

— Ми це дізнаємося, Луко. Спочатку зберемо кілька доказів, а тоді…

— А що підказує тобі інтуїція, — увірвав його колега. — Вона нам усім щось підказує. Я ставлю на Гіта. Його привели на мушці, заскочили за спробою вкрасти автівку, він напав на тебе з лікарем. Усе це вказує на певну хитрість, на вміння планувати і годящий для вбивці характер.

Чендлер підтягнув лямки наплічника. Він намагався не зважати на Луку, але молодий офіцер де в чому мав рацію. Він на власній шкурі відчув, яку небезпеку для них становить Гіт, але попри те, що