Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Поки він це обмірковував, Лука кинувся вперед, рвонувши до лісу, як гончак, що впіймав слід; нетерплячий сіднейський хлопчина вийшов на перший план: він ріс там, перш ніж його батьки-художники переїхали на Захід у пошуках миру, тиші та натхнення. Офіцер неодноразово повторював, що йому кортить повернутися до рідного міста — чи принаймні до якогось міста, що може похизуватися більше ніж одним нічним клубом, — і він шукає роботу, щоб вирватися звідси. Коли він підійшов до краю дороги, Чендлер не зміг утриматися від думки, що це ще одне нагадування про Мітча, ще одне нагадування про останній раз, коли він був тут.

Вони рушили в гущавину в пошуках джерела пожежі.

Просуватися вперед було складно, у дичавині не було ніяких орієнтирів, тож довелося покладатися на вихори диму над деревами, майже невидимі під цим кутом. Вони продиралися вперед в останніх променях денного світла, перелазили через каменюки, брили та повалені дерева, не знайшовши ані свіжих могил, ані хребтів, із яких можна було впасти. Дорогою Лука висунув чергову теорію, що спала йому на думку: в повітці хтось може бути — спільник або ще одна жертва. Якщо вбивця замкнув там когось, значить, він готувався до майбутнього, як роблять запаси на зиму, підвішуючи над коптильнею м’ясо. Це була просто ще одна з химерних вигадок хлопця, однак вона змусила Чендлера пришвидшити крок, прямуючи у бік диму, що звивався над деревами. Навколо запала моторошна тиша: навіть цикади й цвіркуни не співали, наче змовкли, передчуваючи якусь жаску знахідку. Це нервувало, як шепіт юрби перед оголошенням вердикту присяжних. Саме тому Чендлер зрадів, коли зашипіла рація, порушуючи тишу, і з білого шуму вирвався голос Мітча. Їхню втечу помітили, а її ціль та потенційна важливість здійняли тривогу.

— Чендлере, це Мітчелл.

В інспекторовому голосі, що попрощався з формальностями, чулася нотка паніки:

— Нічого там не робіть. Ми вже вирушаємо.

21

Чендлер знайшов не так багато — купку розжареного попелу й хирляві залишки стін, що стирчали над землею, обвуглені до чорноти, наче згорілі до кінчика сірники. Він помітив невеличкий чавунний бак для води десь за п’ятдесят метрів від понівеченої повітки, що примостився на рукотворному горбочку; бур’яни вилися його ручками, спираючись на них, щоб дістатися аж до неба. Попри дуже виразний наказ нічого не чіпати, він не міг просто залишити все горіти — це знищить усі докази, що ще могли залишитися.

— Луко, туди, — сказав сержант, біжучи до бака. — Зможеш залізти?

Його молодий зухвалий констебль був не з тих, хто встоїть перед викликом. Скинувши наплічник, він поспіхом заліз на підвищення, навдивовижу міцну попри свій вік і поганий стан конструкцію. Коли Лука опинився на місці, Чендлер передав йому одне з іржавих відер, що стояли біля підніжжя опори, й отримав назад повне — вода хлюпнула через край і просочила його одяг.

Коли чоловік виплеснув вміст відра на розпечену суміш, попіл і дим огорнули його, як сухий лід на концерті. Викашлявши трохи згірклої золи, сержант повернувся до бака за новою порцією води.

Він бігав туди-сюди з відром, заливаючи по черзі різні частини будівлі, намагаючись не обгоріти від жару та поодиноких язиків вогню, що вигулькували нізвідки.

Засліплений пекучим жаром і яскравим світлом, Чендлер із зусиллями побіг до бака.

— Ще багато залишилося? — запитав він, випльовуючи попіл, що сушив йому язик.

— Половина. Чимало, — крикнув Лука, поки сержант повертався до жаринок і, відвернувши голову вбік, виливав воду на чергову розпечену латку землі; попіл здійнявся вгору, відкривши його погляду щось схоже на обвуглений метал, який зблиснув у надвечірньому світлі. Побачене підганяло Чендлера, очі пекли, і десь за півгодини йому вдалося приборкати вогонь. Двоє добровільних пожежників радісно поплескали один одного по спині, Чендлерові почорнілі лапи залишили на просяклому потом светрі колеги темні відбитки. Те, що лежало перед ними, обіцяло не надто багато, але їм вдалося врятувати хоч щось.

Чендлер підійшов до краю попелища. Глипнувши на гарячий бруд, він побачив покручений метал. Доведеться дати йому трохи охолонути, перш ніж можна буде взяти до рук.

— Підпал? — поцікавився Лука.

— Важко сказати, але скидається на те.

Руйнівний вогонь знищив житло, яке тут стояло, однак язики полум’я не забралися далеко, попри те що обпалили сусідні дерева; сухі дерев’яні дошки зіграли роль хмизу для розпалювання.

Чендлер знав, як їм пощастило, що тут не почалася справжня лісова пожежа.

Схопивши вже обвуглену гілку, він почав обводити навколо згарища коло, прочісуючи уламки та знаходячи металеві шматки, що пережили вогонь: прямокутні з’єднання стола чи верстата, пилý, що від жару приварилася до сокири, перетворившись на якийсь неповороткий інструмент. Покопирсавшись у цьому безладі паличкою, Чендлер підчепив пару кайданів із затверділими ланцюгами і витягнув їх на голу землю, залишивши там охолоджуватися.

Обходячи навколо хижки, він бачив обвуглені дерево й папір, що розлітався від тяги, спричиненої різницею температур, і зависав у повітрі — занадто важкий, щоб полетіти геть, і занадто легкий, щоби знову впасти на землю. Чендлер потягнувся до кількох клаптиків, але вони розсипалися на порох.

Він ще раз покопирсався паличкою в уламках, піднявши вихор кіптяви. Щось пожовкле з обпаленими краями вирвалося на свободу. Аркуш паперу. З другої спроби сержантові вдалося обережно схопити його, намагаючись не пошкодити ще більше. Ще один обережний рух біля рогу, де стіна не встигла вигоріти до пня, подарував другий клаптик, що зберігся краще за попередній. Незабаром Чендлер знайшов ще декілька документів, серед яких було дещо дуже важливе — зниклі права Гіта; їхній пластик протистояв вогню краще за папір. Ім’я вигоріло, але чорно-біле неусміхнене, майже сердите Гітове обличчя витріщалося на сержанта зі світлини. Схожої на фото під арештом.

Мітч і його команда прибули несподівано, з’явившись із лісу, як морська піхота під час таємної місії, озброєні мішечками для доказів і латексними рукавичками. Їм знадобилося неповні сорок п’ять хвилин.

Замість того щоб дякувати, Мітч гнівався. Чендлер від нього й не чекав нічого іншого.

— Що ви накоїли? — накинувся інспектор зі звинуваченнями.

— Загасили вогонь. Ми мусили переконатися, що всередині нема іншої жертви.

— І вона там є? — виплюнув Мітч.

— Ні, але тут є кілька паперів…

Ендрюс схопив сержанта за плече і потягнув його вбік, цей контакт, несподіваний та небажаний, на коротку мить перетнув неявну межу, а потім зник.

— Ви мали повідомити мене про дзвінок,